– Яку відповідь дамо, панове? – Іван підвищив голос і оглянув присутніх.
Запапнувала тиша, лише Омелько вдарив кресалом, розпалюючи люльку.
– Ну, коли вже з арматою…Тьху, чорт йому, трут намок…Та ще й слово шляхетське! Думаю, потрібно б і нам слово мовити.
– І мовимо! – мотнув головою Іван. – Обозний! За чверть години доповісти мені про готовність армати до обстрілу ворожого табору. Височану в монастир підняти гасло: «До бою!». Почнемо роботу козацьку, пановемолодці!
Рівно за чверть години заговорила з мурів Вінниці козацька армата. Сипонула кульками, кулями, бомбами і дутими стрільнами в приземкуваті укріплення польського табору. Вибила з валів грудки мерзлої землі, здійняла в повітря шматки потрощеного дерева, хмари диму, а подекуди й понівечені тіла тих, кому доля призначила впасти жертвою цього першого для наступної битви артилерійського обстрілу. Щоправда, таких було небагато – після першого ж залпу командири польських реґіментів спішно поховали людей за укріпленнями, а гармаші Калиновського взялися вимірювати гармати по вінницьких мурах. Ударили кілька разів і великі мортири, що їх нещодавно встановили, але, як і сподівався Богун, без надто великої шкоди для обложених – одна шестипудова кам'яна куля влучила в пусту конюшню, розташовану неподалік від стіни, пробивши в її даху двосажневу діру і зруйнувавши дві клітки, друга й третя влучили в пустий майдан, де й лежали до кінця облоги, на половину зариті в перемішаний із землею камінь бруківки.
Обстріл з обох сторін тривав протягом кількох годин, доки не почав ущухати сам собою. Гармаші вінницького полку берегли порох і стріляли лише тоді, коли бачили перед собою більшменш вразливу ціль, поляки ж вичерпали перший азарт і, помітивши, що мури є міцним горішком, почали вдосконалювати позиції гармат відповідно до спостережень, зроблених після невдалого биття ядрами в моноліт трьохсаженних стін фортеці. Одночасно із цим Станіслав Лянцкоронський дав розпорядження спішитись тисячі драгунів і особисто повів їх на штурм монастиря. Скоро високі, вкриті кошами із землею і міхами з половою стіни монастиря вкутались густими хмарами порохового диму від мушкетних залпів залоги, а вітер доніс до всіх, хто знаходився на стінах Вінниці, гул сотень пострілів і крики рейментарів польських штурмуючих колон. Драгуни швидко перебігали простір перед стінами замку, який найбільш ефективно обстрілювався з мурів, установлювали на стіни монастиря штурмові драбини і здиралися ними, десятками сиплячись до рову, немов стиглі груші з обтяжених надмірним врожаєм гілок. Скоро на верхівці стіни запрацювала й побудована Височаном пекельна машина – швидко розкручуючись, колода, до кінця якої було почеплено на ланцюгах чавунні боздугани, рушила вздовж муру, і там, де вона проходила стіни швидко очищувались від жовнірів. Крихітні з цієї відстані їхні тіла вкутувались червоними хмаринками і летіли донизу із жахливим зойком і лементом.
Скоро, як це траплялося вже кілька разів досі, штурмуючі колони польського війська, втративши близько півсотні жовнірів, відвернули від монастиря і почали перегрупування, щоб незабаром почати наступ на міські укріплення. Знову почали бити великі мортири. Оголошуючи околиці голосним низьким гуркотом, випльовували вони цілі хмари білого порохового диму, після чого в повітрі звучав, нарощуючись, голосний шелест, і врешті чергова кам'яна бомба трощила будівлі всередині міста. І хоча робота мортир виглядала досить загрозливо, захисники швидко навчилися не звертати на неї уваги – шелест їхніх ядер попереджував і примушував шукати захисту під мурами або в погребах ще за десятьп'ятнадцять секунд до їхнього падіння, а досить довгий процес заряджування цих мастодонтів гарматного сімейства був настільки клопіткий, що дозволяв їм робити не більше одного пострілу протягом двох годин. Гармаші, намагаючись полегшити задачу своїм жовнірам і спрямувати кулі мортир у вінницькі мури, все вище підносили приціл, посилаючи снаряди по все більш високій траєкторії, але це призвело тільки до того, що кілька ядер вдарили в землю перед укріпленнями, а одна навіть розчавила, перетворюючи на водограй кривавих бризок, двох драгунів, котрі за наказом Лянцкоронського оглядали стан міських укріплень. Обережні розвідники весь час трималися поза межами дії козацьких мушкетів, сподіваючись, що заради них двох захисники міста не зчинять артилерійської стрілянини. Вони навіть не встигли осягнути, що їхні надії були цілком справедливими.
