– Зачекай все ж, Іване. Не про військові справи, про родинні хочу запитати.
Виговський слухняно повернувся, причинив двері, які було вже відчинив, і мовчки сів у фотель навпроти гетьмана. Той теж кілька хвилин мовчав. Нарешті повернувся до шафи, яка стояла в нього за спиною і, відчинивши дверцята, дістав з її темних нутрощів кришталеву карафу і дві кришталеві чарки.
– Давай з тобою вип'ємо так, попростому. Не хочу я зараз челядь скликати, бенкети давати. Хочу простої розмови. Полюдськи, покозацьки, – Хмельницький до країв наповнив чарки. – Коньяк, – пояснив Виговському, – подарунок пана д'Артаньяна, капітана мушкетерів короля Франції. Славні були часи… Та що я базікаю, берись за чарку, пане Іване.
Виговський мовчки вихилив чарку і обережно поставив її на стіл.
– Тактак, – усміхнувся Хмельницький. – Французи мовлять, що коньяк потрібно пити маленькими ковтками, смакуючи аромат старого напою. Але я теж не можу примусити себе цмулити його поступово. Та й пекучий він не менше за нашу оковиту, – він перехилив чарку точнісінько так само, як щойно Виговський.
– Пам'ятає д'Артаньян, не забуває. Славно ми тоді з панамикозаками погуляли під Дюнкерком. Добряче підсобили французам. От добрі вояки німецькі ландскнехти, але вся Європа знає – не рівня запорожцям! Хіба не так?
– Звичайно, – знизав плечима Виговський.
Хмельницький на кілька хвилин замовк, а коли продовжив, голос його зраджував, доводилось відкашлюватись:
– Д'Артаньян пам'ятає. Що там пам'ятає, листи шле, а вона…
Гетьман рвучко схопив зі столу карафу і розлив коньяк по чарках.
– Бери, Іване, – кинув і одним духом випив. Кілька секунд нюхав рукав свого оксамитового каптана.
– Твої рідні як?
– Слава Богу, ваша ясновельможність.
– А к бісу її, ту ясновельможність! – тільки й махнув рукою Хмельницький. – Козак я, козацького роду. Кажи Богдан, самі ми тут.
– Усе добре, Богдане, живуть собі потроху…
– Живуть. От і ми живемо, проживаємо. Стільки справ звідусіль… Так і минулого року було, і в наступному, коли не сконаємо, справи дихати не дадуть. А от коли відпочити потрібно, тиху гавань для себе всяк мати повинен, так я кажу?
– Інакше не буває, після трудів і Господь відпочинок мав.
– Отожбо й воно. Тому й питаю, як твоя гавань, чи дає продихнути після усіх цих послів, дипломатів, писанини
