– Давав, – хитнув головою козак, і плечі йому опустилися ще нижче, аніж до цього. – Ранком мали виходити. А вночі й напав лях. Немає більше хутора.
– Що з рештою людей?
Козак раптом розсердився:
– Ти глухий, осавуле? Сам я зостався, давай веди до полковника!
Богун якраз спав, коли Нечипоренко привів до його дому козака з чорною звісткою. Гостей зустріла Ганна. Вона одразу ж упізнала Филона і все зрозуміла.
– Сядь на лаву, козаче. Зараз тобі допоможуть, – хоч видно було, як пані полковникова зблідла, голос її звучав спокійно.
– Потім, – заперечив козак. – Якщо пан полковник вважатиме, що я такої допомоги заслуговую. Інакше не турбуйтеся, ласкава пані, я сам себе стрелю.
– Не мели дурниць, Филоне! – голос Ганни забринів цього разу, виказуючи напруження.
За хвилину до світлиці увійшов Богун. Він кинув на козака довгий погляд, після чого обійшов його, узяв біля заваленого паперами столу стілець з високою різьбленою спинкою, і сів на нього верхи, поклавши підборіддя на схрещені поверх спинки руки.
– Коли? – питання пролунало коротко, як постріл.
– Минулої ночі, – козак зітхнув, та так, що мало не схлипнув, у грудях йому белькотало, немов у чані з брагою. – Скільки могли, боронилися, а далі взяли вони таки браму. Козаків тоді вже жменька залишилася, мо' душ п'ять… Стали ми спина до спини, почали шаблями відбиватися, та не надто пани на нас насідали. На хуторі різню вчинили, баб та діточок бити почали, поки нас у кутку списами утримували. Потім мене боздуганом по голові… Отямився – поряд лише труп та згарище.
У Богуна на вилицях заграли жовна, а обличчя вкрив нездоровий рум'янець.
– Хтось урятувався?
Козак у відповідь лише опустив перебинтовану темним ганчір'ям голову.
Іван якусь хвилину помовчав, немов боячись поставити наступне запитання. Нарешті взяв себе до рук:
– Дарина, Омелькова дружина?
– На моїх очах горлянку їй перерізали.
– Петрусь?
– І малого вбили, коли матір боронити спробував.
