Хмельницький байдужно знизав плечима:
– Пиши, як знаєш, Іване.
Усе. Більшого собі генеральний писар дозволити не міг. Мовчки кивнувши головою, він вийшов і причинив за собою двері.
Розділ X
І
Козак був укритий брудом, примерзлими до кожуха льодинками і запеклою кров'ю. Його кілька разів поранили, доки він пройшов засніженими полями від Вороновиці до Вінниці, а потім прокрався під носом у ляхів, котрі обложили місто, і видерся муром у руки захисників Вінниці, під градом мушкетного вогню, який здійняли польські мушкетери, помітивши його, безпорадно звисаючого на сажень нижче вершечка муру. Його неодмінно б убили, якби за наказом Нечипоренка з мурів не почався шалений гарматний вогонь по польських позиціях, і шквал картечі не примусив мушкетерів панічно бігти від мурів у пошуках сховища. Але навіть тепер, коли козак опинився під захистом укріплень, серед своїх, його, здавалося, не турбувало чудесне спасіння від неминучої смерті. Він не надто переймався й своїми ранами, хоча декотрі все ще кровоточили. Єдине, що турбувало козака, це була можливість нарешті впасти і заснути, не наражаючись на небезпеку замерзнути в полі або бути захопленим зненацька польським під'їздом. Єдине, що тримало козака на ногах, це послання, котре доніс він до полковника Богуна, обдуривши десять разів по десять смертей.
– Де Богун? – мовив він хрипким голосом, коли йому закінчили бинтувати пробите кулею плече і простягнули кухоль оковитої, щоб покріпити сили. – Мені потрібно до Богуна.
– Устигнеш, чоловіче! – говорили йому. – Відпочинь хвилину, осьось впадеш!
– До Богуна ведіть! – не вгавав прибулий, тож Нечипоренку, який трапився на гамір, нічого не залишалося, як скоріше повести його до полковника, котрий відпочивав у себе після майже тридцяти годин, проведених на мурах під час минулого великого штурму польських військ.
Доки йшли вуличками міста, Нечипоренко був змушений кілька разів підтримувати козака – той заточувався і міг кожної хвилини просто впасти на вкриту кригою бруківку. На великому майдані, неподалік від собору, що його оточували дбайливо підстрижені за європейською модою кущі, несподівано для обох трапився Микола Охріменко. Він уже майже видужав після поранення і тепер простував проміж іншими козаками, котрі поспішали змінити варту на укріпленнях – за наказом Богуна у час, коли поляки не виказували наміру штурмувати місто, периметр охороняла лише п'ята частина гарнізону, усі інші відпочивали, знаходячись у постійній готовності зайняти свої місця протягом трьохп'яти хвилин.
– Матір Божа, Филоне! – вигукнув Охріменко, придивившись до козака поряд з осавулом. – А ти як тут опинився?! Господи, та ти ж ледве живий!
– Я один і живий, – прохрипів поранений, – решти вже вам не зустріти.
– Хтось пояснить, що тут відбувається? – перевів погляд з одного козака на іншого Нечипоренко.
Першим озвався Микола:
– Та це ж Филон Корчага, пане осавуле! Він у нас на хуторі перебував ще з двома десятками козаків, Богун їх там залишив, за домашніми приглядати.
– Що?! – очі Михайла округлилися. – Ти з Богунового хутора? Я ж сам чув, як він давав розпорядження вам полишити хутір і рятуватися в Умані!
