– Чому гетьман? – знизав плечима Охріменко. – Крисенко, полковник чигиринський.
– Крисенко, кажеш? А йдино сюди, – Іван зробив крок у напрямку Миколи.
Охріменко, пам'ятаючи болючі полковницькі потиличники, отримувані не раз у хвилини, коли він дозволяв собі, згадуючи проведені на хуторі минулі роки, вияв панібратства, швидко відступив, маючи між собою і полковником стіл.
– Та що я зробив?! – здійняв він обидві руки. – їйбо, святу правду кажу!
– Та йди ж розцілую тебе, – широко посміхнувся Богун. – За ту послугу, котру Вінниця від тебе отримала. За те, що життям ризикував, а нас врятував.
Охріменко, зашарівшись, неначе дівчина, дозволив полковнику вхопити себе в обійми і розцілувати в обидві щоки.
– Та я що… Ваш лист. Не знаю вже, що ви там писали, але…
– Що але?
– Довго гетьман мене не приймали, усе зайнятий дуже був. А коли все ж таки листа прочитав, у покої свої прикликав, поряд із собою всадовив. Про справи наші розпитував. А тоді й каже: «Чим можу, Миколо, тим допоможу».
– Так і сказав?
– Ну… Не пам'ятаю, може Миколою й не називав.
– Та я не про те! Так і сказав: допоможу чим можу?
– Авжеж, так і мовив. Ще, каже, отримаєш у канцелярії сотню талерів битих срібних, за труди твої важкі. І таки справді дав. Всі сто! От я назад з полковником Хорошим їхав… Тобто в почті в нього. Ну а як наближатися стали, я й запропонував вперед них виїхати, просити мостивого пана вилазку готувати. Я ж тут тепер кожну стежину знаю.
– Добре, Миколо, підготуємо, – голос Богуна і не приховував радісних після останніх новин ноток. – Тільки от здається мені, що дарма ти поспішав.
– Це чому?
– А тому, що Калиновський уже й сам на ладан дише. Себто військо його, – Іван радісно засміявся. – Думаю, першим, що він зробить після того, як взнає про наближення п'яти козацьких полків, це швидко збере бебехи і дремене звідси так швидко, як тільки спроможні його гетьманські коні! Іди, Миколо. Від мене отримаєш ще тридцять талерів!
Охріменко, помітивши поблажливий настрій полковника, хотів було відколупнути щось у своєму стилі, але схаменувся, подякував і вийшов. Уже в дверях його зупинив голос Богуна:
– Зачекай ще хвилину, – кинув він козаку. Піддавшись раптовому пориву, Богун вирішив випитати все про настрій гетьмана після прочитання свого сміливого листа, його можливі слова з цього приводу. Але, помисливши мить, Іван
