Богуна полковників, сотників, осавулів, обозних, хорунжих, бунчужних і решту полкової та сотенної старшини п'ятьох полків, кількість яких, разом зі старшинами Кальницького полку, була майже дві сотні душ. Уся старшина Кальницького полку за наказом Богуна прибула дещо раніше від решти гостей і тепер вітали прибулих в якості господарів. На кожному, від сотенного хорунжого до полкової старшини і самому Богунові був одягнений найкращий святковий одяг, що деякою мірою здивувало гостей, майже всі з яких були вбрані в той одяг, в якому долали довгі версти форсованого маршу. Одразу ж після вигляду яскравого квітника, що на нього були схожі браві захисники Вінниці, виблискуючи у світлі сотень свічок дорогими оксамитами каптанів, золотим шиттям на кармазині жупанів та кирей, лискучим хутром видри, бобра і соболя на прикрашених павичевим пір'ям та самоцвітами шапках, одразу ж після всієї цієї пишноти черга дивувати гостей випала святковому столу. О, що то за стіл був! Що за красу, пишність, щедрість української душі і навіть трішечки варварської надмірності побачили, не втримавшись від занадто емоційного вияву захоплення, полковники Хороший, Гладкий, Тимошенко, Пушкар і навіть сам наказний гетьман Крисенко! Були на тому столі і смажені ковбаси, важкими масними кільцями звисаючи зі срібних тарелів, на котрі їх було покладено без міри, були півсаженні щуки, залиті соковитим бурштиновим желе, прикрашені свіжою зеленню і майстерно вирізаними морквяними зірочками. Кумедно повкладалися на порцелянових тацях смажені молочні поросята і тьмяно виблискували лискучими боками вуджені соми і вугрі. Мало не одне на одному стояли крихітні срібні блюдця із сотнею різноманітних заморських паштетів і парували в розписних керамічних полумисках гусячі ніжки, біля яких заховалися вазочки з міцним гострим хроном і запашною гірчицею. А ще немислимих розмірів пшеничні та житні короваї, великі й малі пироги, пиріжки й пиріжечки, маковики і бублики, млинці й пасочки. І над усім цим морем наїдків, допомагаючи сотням тарілок, таць і полумисків вгинати міцні дубові столи, висились кришталеві, прикрашені золотою чеканкою, польські карафи з горілкою, плетені корчаги з вином, темні сулії зі старими пінистими медами, глечики з наливками і навіть стрункі турецькі кунгани зі східними шербетами. Неподалік від столів, упершись у підлогу міцними ногами дубових підставок, вишикувались у ряд кілька пузатих діж з холодним легким пивом, що ним славилась вінницька пивоварня.
– Ласкаво просимо мостивих панів розділити з нами трапезу і відсвяткувати щасливе закінчення ще однієї сторінки нашої справедливої війни проти королівства Польського за нашу козацьку державу, за волю й щасливе життя всього українського народу, – цілком буденним голосом, дещо підвищивши його лише під час проголошення кількох останніх слів, звернувся Богун до присутніх, як тільки йому доповіли, що всі запрошені на бенкет старшини зібралися у великій камінній залі полкової канцелярії, котру було розміщено в побудованому ще покійним гетьманом Конєцпольським замку. – Прошу всіх наповнити кубки.
За декілька хвилин гості нарешті розсілися з гучним шепотом, гуркотом лав і стільців і ніяковим покашлюванням, як то буває на початку будьякого застілля. Іван підняв над головою свій високий срібний келих:
– Дякую, що прийшли, мої любі друзі, – з посмішкою проголосив він. – За вас усіх! Тих, котрі подолали довгі милі скутих холодом полів і лісів, пагорбів і долин. За тих, хто, пам'ятаючи святий обов'язок козацький, прийшов, аби надати допомогу побратимам своїм, тим, котрі у скруті великій зійшлися у двобої з ворогом спільним, підставили груди свої не лише за місто своє, село чи хутір, а всю Батьківщину нашу, від Случі до Дону, від Чернігова до Запорогів.
– Добре! – гукає Пушкар. – Добре мовиш, побратиме мій любий. А від себе доповню – якщо й ішли ми рятувати стомлених довгою битвою братів наших, то зустріли лише безсилих у люті ляхів і сильних духом і звитягою козаків калмицьких. Воістину, той, хто після облоги дає такий бенкет, як наш гостинний господар, має силу вистояти у борні втричі важчій, аніж у тій, яку мужньо виграв.
І покотився весело та гучно славний козацький бенкет. Усе наростаючи, усе щиріше розкриваючи суворі, звиклі проводити кожен день, немов останній, характери. З проголошенням заздравних тостів, з музиками, з цілими відрами міцних напоїв, котрі, немов у бездонних печерах, пропадали в луджених козацьких горлянках, з піснями і голосними розмовами. Лише сам полковник Богун чомусь невеселий. Лише він один не їсть, не п'є, лише він один ледь пригублює свого келиха.
– Чому ж сумуєш, батьку? – помітив стан свого пана вірний осавула Нечипоренко. – Не пристало нам сьогодні плекати
