тугупечаль!
– Знаю, Михаиле, не дивися на мене, пий та гуляй, ти заслужив це.
– Ай справді, гостинний господар наш нічого не п'є! – почув ті слова полковник прилуцький Хороший Іван. – І не личить таке козакові славному і старшині мудрому, яким є, без сумніву, наш Богун. Чи, може, туга яка серце гризе?
– Усе добре, товаришу мій дорогий, – посміхнувся тому Богун.
– Може, не радий нам пан кальницький? – з посмішкою приєднався лубенський полковник Пушкар.
– Радий вам. Так радий, як рідному братові був би не радий, коли б мав його.
– То, може, настала пора проголосити ще один тост? – примружився, витираючи масні губи серветкою, наказний гетьман Крисенко.
– Що ж, можна й тост, – вказав Іван челядинцеві на свій кубок, а після того, як той наповнив його і відійшов за спини старшин, підняв його. – Вип'ємо ж, друзі мої, і за тих, котрі мужньо витримали ці три тижні важкої облоги, коли п'ятнадцятитисячне вороже військо десятки разів обламало свої хижі зуби об наші мури. За козаківоборонців міста і монастиря, за тебе, Семене, – звернувся особисто до Височана, котрий, усе ще не оговтавшись після рани, отриманої під час останнього штурму, сидів блідий, але веселий і як завжди малослівний. – За міщанство і цехових людей, котрі нічого не шкодували для гарнізону, плічопліч з козаками приймали ворожі удари, за селян, котрі, подекуди, не знаючи ратної справи, йшли на вилазку, сміливо зустрічаючи закутого в броню, вишколеного і озброєного ворога. За них!
– Добре сказав! – грюкнув кулаком до столу вже дещо підпилий полковник Гладкий. – Ой добре!
І лише наказний гетьман Крисенко ще сильніше примружив очі і кинув на Богуна швидкий погляд зпід густої брови.
А в кутку, де розташувалися музики, весело та завзято заграла скрипка, голосніше озвався бубон, сповнюючи гамір бенкету срібним дзвоном дзвіночків, затягла свої цвітасті переливи сопілка. Зірвалися в молодецький гопак найбільш нетерплячі:
– Гей, славно воювали, славно й погуляємо!
– Давай гопака, музики! Та гучніше, гучніше!
– Годі сидіти, ноги самі в танок просяться!
І раптом грюкнуло зовсім поруч. Це Омелько Деривухо, відкинувши одним порухом стілець, швидким кроком вийшов зі світлиці. Лише один Богун устиг помітити, як побілів тому рубець на обличчі, як то завжди траплялося, коли Омелько відчував несамовиту лють.
– Що з ним? – кинув хтось з прибулих, помітивши, що з козаком діється щось неладне.
– Не його то бенкет. Йому б поминки справляти більш пристало, – тихим голосом промовив Нечипоренко. Та навряд чи почув його хтось у загальному гуркоті бенкету.
