– Ох, пізно ви, браття, ох, пізно… – шепоче осавул.
Гуде, гуде бенкет у полковника кальницького. Усе міцніше стискує Ганна, котра сидить поруч з Богуном, руку свого чоловіка, тонко відчуваючи те, що діється на душі в того. Усе похмуріше поглядає Іван на залиту світлом залу, на почервонілі від горілки і веселощів обличчя.
– То, може б, час згадати про один тост, котрий ще не було проголошено на нашому святі, – знову дивиться на Богуна впритул полковник і наказний гетьман Крисенко. – Тост про ту людину, якій ми завдячуємо всьому, чого домоглися, за ким як за кам'яною стіною, дякуючи мудрості його і військовому таланту?
– Чому ж, можна і такий тост проголосити, – зі зловісним вогнем у очах цідить крізь зуби Богун. – Та чому мостивий пан згадує лише одну людину? Хіба в нашому війську одна людина славна мудрістю і військовим талантом?
Іван рвучко схопився на рівні, підхопивши в руку кубок старого вина.
– Тож вип'ємо, панове, за тих, кого ми втратили цієї весни! Утратили в той час, коли в Чигирині були впевнені в тому, що ляхи припинили війну з нами і не порушать підписаних угод. Навіть після того, як півтора десятка тисяч ворожого війська порушили кордон Брацлавщини і напали на кордони держави, за яку проливаємо кров стільки років. За Данила Нечая, котрий не порушив даного гетьману слова боронити Україну до останнього подиху і за весь Брацлавський полк, що поліг в Красному до останнього козака. За брацлавського полкового писаря, покійного ченця Гавриїла, котрий у своєму упокоренні Господу здійснив справжній подвиг, залишаючись з тілом свого полковника, виконуючи свій обов'язок і сприйнявши за це мученицьку смерть. Про нього не знали в Чигирині? А про маленького хлопчика на ім'я Петрусь, котрого жовнір Калиновського проштрикнув пікою, коли той намагався захищати свою матір? Тому що її більше нікому було захистити на землі гетьмана. Гетьмана, котрий має нині найбільше в Європі військо. За чотири сотні козаків кальницького полку, котрі знайшли домівки в крижаній землі Вінниччини. За дві сотні вінницьких міщан, котрі розділили їхню долю. Про них теж не знали в Чигирині? Жаль! От за них я підніму цей келих! – і Богун до дна випив вино.
У залі, де дотепер веселий гамір і бряжчання посуду поєднувалися з веселими музиками, запанувала мертва тиша. Настільки дзвінка, що можна було почути навіть іржання коней і голоси челяді знадвору.
– Тобто ти звинувачуєш у всьому гетьмана? – скрививши губи, пхикнув Крисенко. – А не надто багато пан полковник на себе бере?
– Не надто, пане наказний. І, крім того, я завжди тримав відповідь за будьякі свої слова.
– Я маю надію. Думаю, пан полковник не сподівається, що сказане за цим столом мине вуха його ясновельможності?
– Ніякою мірою, – саркастично посміхнувся Іван. – Для того, щоб позбутись таких ілюзій, я надто часто бував серед оточення гетьмана.
– І це все після того, як послані гетьманом полки зняли облогу Вінниці? Після того, як його ясновельможність з нашою поміччю виправив все, що ви накоїли тут, на Брацлавщині? Після того як…
– Пан мав на увазі: після того, як Хмельницький отримав мого листа, у якому я дозволив собі надто багато, аби вивести його з незрозумілого ступору і показати, що креси його держави терплять напад ворожого війська? Не переймайся, пане наказний гетьмане. Я скажу те саме в очі Хмельницькому. А проголошувати тост за нього нині не стану, надто багато їх було виголошено раніше, у часи, коли він справді переймався нашою спільною справою.
