котре царювало напередодні прибуття його королівської милості, було дріб'язковою метушнею в порівнянні з подіями, котрі почали відбуватися одразу ж після прибуття оточеного почтом з коронного мечника, коронного хорунжого, коронних підскарбія, підчашого, маршалків і решти натовпу, без котрого не міг обійтися вихід королівської особи на війну. Незабаром після прибуття королівського війська в полі під мурами Сокальського замку зупинилися полки Миколая Потоцького в кількості семи тисяч жовнірів, серед яких, як і у реґіменті Яна Казимира, переважали своєю кількістю німецькі, голландські й угорські піхотинці, а також кіннота, зібрана головним чином із шукачів пригод і солдат удачі усієї Європи, від Венеції до Семиграддя і Волощини. Коронний гетьман сильно здав за час, що минув від нещасливого для нього Корсуня і турецького полону, але все ще вважав командування військом своєю прерогативою, тож виявляв часом доволі буремну діяльність, хоча пересувався тепер виключно в закритому екіпажі, не міг обходитись без тростини, а за плечима завжди мав двох вправних слуг, готових підтримати свого пана в разі, коли того не втримали б власні ноги. Потоцький майже щодня зустрічався з королем за сніданками і обідами, де не втомлювався обговорювати заходи, спрямовані проти знахабнілого без міри українського хлопства. Так, заходів неодмінно буде вжито після того, як армія Хмельницького перестане існувати (а перестане вона існувати неминуче, позаяк сам Бог надихає поляків на нову війну, а очолюють військо, окрім рейментарів, понад чотири сотні ксьондзів і навіть сам ігумен Холмського базиліанського монастиря преподобний Суша). Окрім довгих розмов за келихом угорського у резиденції Яна Казимира, пан Миколай з дивною для його літ енергією взявся також за бойове навчання свого реґіменту, яке, щоправда, складалося з постійного пересування з місця на місце табору, внаслідок чого було зіпсовано близько трьох ланів сінокосів сокальських міщан і навіть добрих двадцять моргів58 посівів, належних кляштору бернардинів. Окрім витоптування угідь, час від часу проводилися пишні урочисті виходи пристаркуватого коронного гетьмана до жовнірів. Такі дні особливо шанувалися у війську – пан Миколай, дивуючи всіх непритаманною йому щедрістю, широкими жестами роздавав найманцям цілі пригорщі золотих, викликаючи тим таке громове і багаторазове «Vivat!», котре було чути за кілька верст від табору коронного гетьмана.
Дещо пізніше, ледь відірвавшись від передових підрозділів Демка Лисовця, до Сокаля підійшли і Калиновський з Лянцкоронським, з бравурним виглядом продефілювавши перед королівським почтом на чолі добряче пошарпаного п'ятитисячного реґіменту – всього, що залишилося від півтора десятка тисяч жовнірів, котрі кілька місяців тому перетнули кордони Брацлавщини, сповнені рішучості перезимувати у Вінниці і розпочати літню кампанію, знаходячись значно східніше, аніж розташовувалися тепер. Усе ж, хоч і на півночі Галичини, але кварцяне військо було зібране в потужний кулак і було готове кинутися в бій за наказом короля. Хоча той самий кулак, складений з вісімнадцяти тисяч добре вишколених і озброєних жовнірів, був далеко не найкращою частиною війська – Річ Посполита за традицією покладала найбільші свої надії на кінні хоругви шляхетного посполитого рушення. А кількість шляхетних ополченців у складі все нових і нових гусарських, рейтарських і драгунських хоругв вражала. Уже за два тижні після прибуття Яна Казимира у Сокаль численність самих тільки шляхтичів, зібраних під королівськими знаменами, сягнула майже тридцяти тисяч військових товаришів у складі десяти полків. А якщо врахувати численні свити шеренгових пахолків, що їх за звичаєм вів за собою в похід більшменш заможний феодал, посполите рушення під стінами Соколя становило не менше ста тисяч вояків, переважно важкої та середньо озброєної кінноти.
Змінився Сокаль. І якби мандрівник, повернувшись до рідного міста на початку червня 1651 року, зійшов на високу кручу над Бугом, з якої відкривалася панорама раніше тихого галицького міста, він не повірив би власним очам – наскільки могло охопити око, виднокрай почорнили багатотисячні військові табори. Вітер тріпотів цілими сотнями хоругв, знамен та штандартів, шляхами та манівцями поспішали десятки заклопотаних військовими справами верхівців, тяглися безкінечні вервечки возів з харчами і фуражем, із селітрою, порохом і свинцем, зі зброєю і арматою для війська. Хмарами куряви позначалося небо над новими військовими реґіментами, обозами та чередами худоби. Усе живе йшло і йшло до Сокаля. І захоплення нашого мандрівника від величної картини неймовірно могутнього війська Речі Посполитої, котре було готове змести будького з ворогів ойчизни, неодмінно змішувалось би з тугою і печаллю за зруйнованим райським куточком. Погубили смарагдову зелень луків, жовті хлібні ниви і чисту блакить Бугу десятки тисяч військового люду. Упень вирубали навіть тихі гаї, використовуючи їхню деревину на дрова для кабиць, вичерпали вершами крутобоких коропів і срібних карасів з темних глибин Бугу, вкрили мережею потворних зморшокдоріг пагорби і долини живописних сокальських передмість. Але навіть печаль нашого мандрівника була б лише мізерною неприємністю в порівнянні з важким становищем трудового люду як в самому Сокалі, так і на багато миль навкруги, аж до Карпатських гір на заході, Дністра на півдні і Случі на сході. Стації на
