для тварини, вік дещо псував від неї враження. Порівнявшись з рештою старшин, він запитливо поглянув на того, який був у вовчій киреї:
– Ганна пише мені, що Ярина все про тебе, шибеника, запитує, зітхає довгими вечорами, шибку до дір прогледіла. А ти у Вінниці з дівками фігліміглі крутиш!
– Як можна, пане полковнику?! – звився Микола (а це був саме він). – Тільки про неї й думки! – і він хитрувато підсміхнувся.
– Знаю я ваші думки, – без злості пробуркотів полковник. – А тільки Ярина – донька Пилипенка нашого, котрий заради справи спільної життя не пошкодував, під Збаражем голову зложив. Її руку, Миколо, заслужити потрібно. А ти ось ще до весілля її ображати надумав.
Микола одразу став поважним.
– Ти ж знаєш, вашмость, кохаю її… Як би смів образити? Та й Пилипенка пам'ятаю, земля пером йому…
– Отож, – зсунув брови полковник.
– То наша умова в силі? – запобігливо поглянув у очі полковнику Микола.
– Час покаже, – ухилився від відповіді той.
Миколі залишилося лише стримати зітхання. Нечипоренко, котрий їхав поруч, зі сміхом вдарив його по плечу:
– Краще б дійсно язик за зубами тримав, Миколо. Якщо й не відмерзне, то життя тобі вже точно не полегшить! Він, Богуне, так лише базікає, а сам Яриною кожної ночі снить. Он дивись, геть схуд, бідака!
– І нічого я, пане осавуле, й не схуд, – набундючився Микола. – Жупан ось новий пошив, ловкий. Сидить на мені, немов улитий.
– Та на тобі все сидить, – змахнув рукою осавул Нечипоренко, – а таки схуд!
Тим часом валка, проминувши замерзле плесо крихітного озерця проміж двома пагорбами, повільно тяглася шляхом на пагорб. Сани, де мав їхати полковник Богун, збочили зі шляху і стишили хід – коні, чиї ковані копита ковзали крижаним схилом, безсило захропли, і кучер був змушений спрямувати їх на узбіччя, де вони одразу ж застрягли в глибоких снігових заметах. Богун лише поглянув на сани і покрутив головою:
– Таки верхи краще, – мовив він і зітхнув. Погляд його впав на другі сани, котрі, на відміну від перших, розфарбованих у веселі кольори і застелених червоним сукном, були поверх соломи вкриті простою чорною тканиною. Там стояла важка домовина з гладко обтесаних дубових дощок, а поряд з кучером сидів закутаний в овечий кожух панотець.
– Молодці, сани не впустіть! – гукнув Іван козакам, котрі їхали позаду саней.
Без зайвих розмов четверо козаків першої шеренги спішились і підставили плечі під люшні саней. Кучер легенько цвьохнув батогом, і коні, котрі готові уже були піти слідом за першими санями у замети, налягли і навіть випередили верхівців, котрі їхали на чолі загону. Богун теж зіскочив з коня, кинувши повід джурі, і приєднався до козаків, які штовхали
