коронний гетьман Речі Посполитої Миколай Потоцький, котрий так і не зміг оговтатись після корсунської поразки й бусурманського полону, а ще через рік не стало і Калиновського – шляхтич, непримиренний до козаків та ідеї української незалежності, склав голову під час битви під Батогом у 1652 році. Рокованою для пана Мартина стала друга зустріч з козаками Богуна. І хоч давно загинув велетень Пилипенко, котрий так безцеремонно захопив гетьмана в полон ще під Корсунем, знайшлися в полку Івана інші буйні голови, котрі спромоглися зробити могилою магната схили гори Батіг над Південним Бугом на Вінниччині. Разом з гетьманом були вбиті і брат майбутнього польського монарха Марек Собеський, командир німецьких ландскнехтів Пшиємський, а також вісім тисяч вояків. А ще через рік Стефан Чарнецький, зустрівши в полі під Монастирищем козацькі полки під орудою Богуна, надовго втратив інтерес до подальшого перебігу війни, отримавши в горлянку стрілу з козацького лука.
А Іван, котрому Хмельницький, приховавши до пори особисту неприязнь, доручав усе більш важливі завдання по обороні кордонів козацької держави і з кожним разом все більші реґіменти козацького війська, стояв на охороні Брацлавщини, немов цербер. Сотні польських атак були приреченими на поразку одразу ж після того, як про них дізнавався Богун. А коли, в черговий раз зрадивши козацького гетьмана під Жванцем, хан з розбитою на численні чамбули ордою йшов на Поділля і Вінниччину з метою дозволеного Яном Казимиром збору ясиру серед українського населення, на заваді ворожим планам став саме Богун. Смертельним вітром повіяло в обличчя хижих до грабунку кочовиків, коли вивів полковник вінницький вісім тисяч гетьманського війська їм на згубу. З якою пекельною люттю спрямовував він швидкі комонні сотні й кидався сам зі списом напереваги і шаблею наголо, воліючи вилити на татар все те, що накопичилося в душі колишнього запорожця ще від часів Зборова! І страшною для татар була зустріч з Богуном – подекуди з чотиритисячних загонів залишалися рештки по чотирип'ять сотень аскерів, котрі, побиті й налякані до смерті, прибували до ханського коша, ладні цілувати своїх коней, котрі винесли їх живими із зубів самого шайтана.
Покінчивши з татарами й дізнавшись, що гетьман надає йому невелику відпустку для відпочинку від ратних справ, Іван кинувся на Волинь і після двох тижнів, проведених серед замерзлих боліт колишнього табору під Берестечком, відшукавтаки на невеличкому цвинтарі поблизу сільської церкви невідомого села напівзасипаний снігом горбик землі під простим дерев'яним хрестом. Людина, похована тут, була знайдена місцевими жителями в болоті неподалік від козацького табору й перенесена сюди завдяки великій повазі, що виявили селяни, спостерігаючи з лісу, у якому ховалися від жовнірів, за битвою одного проти багатьох.
– Великий то воїн був, – сказав Івану панотець, настоятель церкви, біля якої було влаштовано поховання. – Один супроти сотні став. І не відступив.
І Богун зрозумів: тут лежить Омелько.
– Я хочу забрати його, отче. Хочу, щоб лежав він у рідній землі, поряд з тими, хто дорогим йому був за життя і кому дорогим був він.
– На все Божа воля, сину мій, – лише хитнув головою пристаркуватий священик. – Якщо він привів тебе сюди, так тому і бути.
І ось під відбудованим хутором Богуна, на кладовищі, котре розрослося за останні буремні роки, поряд з могилами Федора Богуна і Мирона Охріменка з'явилася ще одна могила. Омелько Деривухо знайшов нарешті свій вічний дім. А Богун, той, кого все своє життя Омелько намагався підтримати, вберегти від небезпеки і ненастирливо підставити плече, коли потрібно було зробити нелегкий вибір, кинувся назустріч новим боям.
III
Гість прибув несподівано, без попередження, проте Іван зрадів його приїзду так, як зрадів би найкращому товаришу. Навіть попри те, що до сьогодні бачився зі своїм теперішнім гостем лише двічі. Вперше ще під час битви під Жовтими Водами, вдруге зовсім недавно, на нараді в гетьмана, перед Жванецькою битвою, де й мав сміливість сперечатися зі Хмельницьким у присутності решти старшини про розташування полків на майбутньому полі бою. Тоді, вийшовши з гетьманського шатра і усе ще палаючи гнівом від наказу Хмельницького
