ж до мене, вважаю кружляння горілки та інші надмірності під час посту ділом гріховним, тож з радістю поміняю їх на молитву. Якщо, звичайно, не ображу цим господаря.
Богун, котрий немало чув про аскетизм і глибоку релігійність Сірка, не став противитись.
– Воля гостя свята для мене, а образа ніколи не западе в козацьку душу за молитву, вознесену Господу побратимом його, – мовив він.
– Дякую, – схилив голову Сірко. Він деякий час їхав мовчки, після чого повернув голову до Богуна:
– їдьмо спочатку на цвинтар, – мовив напівзапитливо, напівствердно.
Цвинтар, на якому раптом стало тісно від такої великої кількості козаків, озвався розкотистим карканням крука з вкритих памороззю віт старезної осики й подувом крижаного вітру, який саме набирав розгону на пагорбі, де було влаштовано кладовище. Сірко мовчки зняв шапку, пригладив свого довгого оселедця і підійшов до розлогого кам'яного хреста, що його тільки напередодні встановили за наказом Івана. Погладив долонею шорсткий і холодний камінь.
– Ось і зустрілися, товаришу мій любий, – задумливо мовив він, поглядаючи на вкриту імлою стрічку Південного Бугу вдалечині.
Більше не вимовив жодного слова. Постоявши кілька хвилин, повернувся до козаків, котрі встигли за спиною в Богуна вишикуватись у три шеренги і приготувати для салютування мушкети.
– Давай, – махнув рукою Сірко до когось із старшин, котрі стояли виструнчившись.
Небо, озиваючись урочистим громом до засніженого гаю на обрії, тричі розкололося від злагоджених мушкетних залпів. Цілі хмари гайвороння, наляканого пострілами, злетіли у височінь. Кілька хвилин птахи метушливо літали, сповнюючи повітря різноголосим криком, після чого почали вгамовуватись. Сірко рішуче натягнув на голову шапку і покрокував геть.
– Мертвим Царство Небесне, а нам час іти і дбати про живих, полковнику, – кинув він на ходу до Богуна.
У великій залі нового Іванового будинку, котрий був побудований на зразок тих європейських шляхетних помешкань, що їх так полюбляли поляки, палахкотів камін, кидаючи метушливі відблиски на протилежну від нього, задраповану кремового відтінку тканиною, стіну. Тьмяно виблискували клинки старовинної зброї, що ними було щільно увішано іншу стіну. На столику, під високим вікном з олив'яною рамою, палали в золоченому шандалі дванадцять свічок, а на гостей чекали два м'яких крісла, поставлених упівоберта одне до одного так, щоб тих, хто сидів у них, м'яко обігрівало тепло багаття в каміні.
– Прошу, – вказав Богун на одне з крісел, коли вони з гостем залишилися нарешті наодинці (на чому наполягав Сірко). Лише тепер Іван зміг добре роздивитися його і з подивом визначив, що раніше зовсім не звертав уваги на особливості зовнішності запорожця.
Зростом Іванів гість був трохи меншим за шість футів, хоча й здавався дещо вищим за свій зріст за рахунок прямої постави, широко розправлених плечей і гордовито піднятого підборіддя. На голові мав, за запорозьким звичаєм, оселедець, довгі вуса, що як уже говорилося раніше, скидалися на двох звивистих гадюк. Міцна постать Сірка була немов збита і взагалі увесь його вигляд свідчив про велику фізичну силу, котрою було наділено цього чоловіка, а високе чоло і проникливі карі очі повідомляли про його неординарні розумові здібності. Прямий ніс і міцне вольове підборіддя свідчили про твердий, немов
