вести себе поштиво, Богун несподівано для себе побачив поряд із собою значного запорожця, котрого в колі генеральної старшини добре знали й поважали як хороброго вояка і талановитого полководця.
– Батько Хмель не любить, коли йому суперечать, це я знав завжди. І про полковника вінницького мені відомо, того, котрий неодноразово викликав гнів гетьмана. Тепер я сам став свідком такої суперечки і мушу визнати: у твоїх словах було зерно істини, а гнів Хмельницького безпідставний, – просто сказав запорожець і посміхаючись простягнув руку. – Дозволь познайомитися з тобою, полковнику. Мене звуть Іваном Сірком.
Іван не вагаючись простягнув руку назустріч і відповів міцним й щирим потиском.
– Богун, – відповів він, – радий знайомству.
– Здається мені, Богуне, доля ще неодноразово зведе нас із тобою, – мовив Сірко багатозначно, й Іван не зрозумів тоді, що той має на увазі.
Тепер, почувши, який гість наближається до його резиденції, Іван, у супроводі полкової старшини, поспішив виїхати назустріч запорожцям далеко в поле. Так і зустрілися вони втретє, сидячи в сідлах один навпроти одного, на вершині пагорба над Південним Бугом.
– Здрастуй, товаришу мій дорогий, – мовив Сірко і простягнув руку для привітання, вивільнивши її перед цим з металевої рукавиці, ювелірно виготовленої з вузьких, укритих золотою насічкою, пластин.
– Доброго дня, пане Іване, – простяг руку й Богун. – Радий бачити тебе.
– Вибачай, що без запрошення, – розвів руками запорожець. – Мовлять у нас на Низу: незваний гість гірший татарина.
– Козак козаку не буває незваним гостем, а запорожці завжди бажані візитери в моєму домі. Тож ласкаво просимо тебе, Іване Дмитровичу, і вас, – Іван підвищив голос так, щоб його міг почути кожен з трьох сотень супроводжуючих Сірка козаків, – лицарство запорізьке! Будьте моїми гостями стільки, скільки на те ваша ласка.
Після таких привітань Іван, а за ним і решта старшини, повернули коней і поїхали до хутора, здіймаючи хмарки білої снігової куряви обабіч неширокого шляху.
Не наважуючись першим запитати про причину візиту, Богун мовчав. Незручну мовчанку перервав сам Сірко.
– Чув я, ти відшукав тіло Омелька і попрямував з ним до дідизни своєї. Поспішав і я віддати шану останню покійному пану судді, та бачу – спізнився. Ти поховав його?
– Так, – кивнув головою Богун. На якусь мить знову запанувала мовчанка.
– Мертвим Царство Небесне, а нам, живим, доробляти те, що вони не встигли. Віддамо шану Омельку мушкетним салютом. Хоч і запізно, але віддамо. А ось є ще справи, котрі зробити нині не пізно. Вони є другою причиною того, чому здолав я з лицарством шлях від Чортомлика до твого хутора, Богуне. Вислухаєш мене, полковнику?
– Лише після доброго бенкету, коли запорожці підкріплять втрачені під час подорожі сили.
– Не варто, – пригладив Сірко довгі гадюки вусів, – лицарство моє хоч бенкет і полюбляє, але не час тепер для нього. Що
