сани. Козаки знітилися – сам полковник сани підтримує, тож налягли ще міцніше. Сані настільки пришвидшились, що коні, з боків яких вітер здмухував хмаринки пари, почали задніми ногами зачіпляти передок саней.
– Не швидіть, пане полковнику, – благаючим поглядом глянув на Богуна кучер.
Іван не відповів. Зрозумівши в чому річ, козаки стишили натиск, і сани пішли рівніше. За хвилину виповзли на вершечок пагорба, звідки відкривалася живописна панорама застиглої в зимовій урочистості стрічки Південного Бугу, старих тополь вздовж його низького берега, засніжених нив і садів. А далі, там, де низьке небо уже майже зливалося з білосніжною рівниною, курилися кілька десятків димів над досить великим селом. Богун, який не був тут ще від часів вінницької оборони, зміг лише здогадатися, а не упізнати старий батьківський хутір.
– От ми й дома, Омельку, – вимовив він, і разом зі словами мимоволі вирвалось довге зітхання. – От ми з тобою знову вдома…
Хутір дійсно не можна було впізнати. Там, де колись стояла маленька, оточена міцним дубовим частоколом купка будівель, тепер височіла справжня фортеця. Кілька критих червоною черепицею дахів визирали зза двосаженного кам'яного муру, могутні муровані вежі, немов уважні вартові, поглядали вічками численних бійниць на шлях, по котрому наближалася валка. Навкруги фортеці розкинулося досить велике селище – не менше сотні дворів. Чисті, немов умиті, хатинки позирали на подорожніх зацікавленими блюдцями зеленкуватих вікон зпід щедро посиланих снігом солом'яних стріх. Тини й перелази, що ними оперезалися оселі козаків, утворювали цілі вулиці, кожна з яких, збігаючись, немов промені, в центрі утвореного хатами кола, вела навпростець до високої, кованої почорнілим залізом брами проміж двома найбільшими вежами фортеці. Окремо, підставляючи вкриті памороззю бані похмурому небу, на пагорбі, де колись починався яблуневий садок, стояла невеличка церква, мурована з каменю і дбайливо вибілена крейдою.
Ще здалеку подорожні помітили пожвавлення, котре царювало на подвір'ях хатин під стінами фортеці. Там, поспішаючи в напрямку шляху, по якому наближалася валка, метушилися люди, шляхом їхали кілька верхівців, неквапно розчинялася брама фортеці. Скоро з церковної дзвіниці вдарили веселими переливами великі й малі дзвони. Помилитися було неможливо – село зустрічало своїх вояків, котрі поверталися з походу.
– Нумо порівнятися! – гукнув козакам Нечипоренко, помітивши таке заворушення. – Музики, ладнай бандури, бубни та сопілки. Щоб мені так до села увійшли, як личить бравим воякам!
За хвилину музики, вишикувавшись попереду колони, не змовляючись, заграли таку бойову та веселу мелодію, що усі до останнього козаки хвацько побралися в боки, підбили шапки на потилицю і стишили темп, приділяючи незрівнянно більше уваги рівнянню й своєму бадьорому вигляду, аніж робили це протягом усього шляху.
Богун, який їхав на чолі загону, порівнявся лишень з крайніми хатками селища, коли строкатий натовп зустрічаючих перетнув шлях і зупинився урочистою лавою, вітаючи козаків за православним звичаєм.
– Хлібом і сіллю, – густим голосом промовив один із сивочубих козаків, котрі поважно йшли попереду інших, а тепер зупинилися і зняли свої смушкові шапки. – Хлібомсіллю вітаємо тебе, пане полковнику і вас, славне товариство! Хлібомсіллю та щирим серцем!
Іван, зійшовши з коня, вклонився козакам і підійшов до Яринки, дочки загиблого Пилипенка, котру, погодившись з проханнями Ганни, забрав до себе одразу після закінчення вінницької облоги, і на котру вже довгий час заглядався молодий Охріменко. Дівчина стояла попереду інших зустрічаючих, одягнута в розшитий барвистим шиттям кунтушик і вінок з різнобарвних стрічок. До грудей притискала дошку, на якій лежав свіжий рум'яний коровай. Підморгнувши дівчині, Богун відщипнув від хлібини невеличкий шматочок, стромив його до сільниці, котра стояла поверх короваю, і поклав до рота.
