навіть встиг змінити дитячі іграшки на перші книжки, додає наснаги продовжувати давно колись розпочату боротьбу. Так, минуло бознаскільки часу, минуло ціле життя…
– Не слухай, Іване, не слухай, – чує Богун гарячий шепіт дружини. – Не до походу кличуть тебе коні. То лише конюхи доглядають їх, теж стомлених довгою дорогою.
– Так, Ганно, усіх нас стомила ця війна. Надто багато сил вона відібрала, занадто багато кращих синів України вихопила з наших рядів. Довго, довго буде гоїтися земля на полях минулих битв. Довго матері будуть ростити синів на зміну тим, кого ми втратили за ці безкінечні роки.
І на якийсь час Богун дійсно став глухим до поклику війни. Повісив на стіну шаблю й пістолі, зняв з пліч обридлий тягар обладунків й занурився з головою в мирне життя. Хоча знав – війну не закінчено, і ще багато кровопролитних боїв чекає його попереду, відгородився до пори від неспокійного військового життя. У тісному сімейному колі вечеряв обігрітий вогнем каміна і м'яким світлом свічок, а потім довго й ніжно пестив дружину, заглибившись у такі незвичні розкоші подружнього затишку. Зустрічав схід сонця, задумливо стоячи на мурі фортеці, на котру перетворився тепер колись зовсім крихітний батьківський хутір. Повними радості очима спостерігав початок кригоплаву на Південному Бузі. Кригоплаву, котрий свідчив про початок весни, теплої і ласкавої. Нога до ноги їхав верхи поряд із сином місцями, де малюком і сам полюбляв гратися, а потім полював на зайців, лисів і тетерок. Спостерігав, як прокидається природа від глибокого, немов смерть, зимового сну, показував синові ті хитрощі, знайомі кожному мисливцю, які йому колись відкрили батько і Омелько, учив малого стріляти з мисливської рушниці, щиро радіючи першим успіхам семирічного козачка.
А коли річка, розлившись весінньою повінню навколишніми заливними луками, поважно повернулася у звичні свої береги, вийшов з Тарасом вперше на високий берег, на те саме місце, де колись осягав за допомогою Омелька складну науку бойового фехтування. Обережно і дбайливо підставляв клинок своєї важезної карабели під невмілі поки що удари маленької шабельки сина. Терпляче пояснював йому істини науки, писаної кров'ю десятків поколінь бійців. Учив захистам і нападам, справедливо вважаючи, що за умов, у котрі поставлено українську націю, фехтування її синам потрібне більше, аніж латина, отже, й вчити фехтуванню потрібно тоді, коли ще не даються для осягнення поетичні рядки Овідія і філософські роздуми Станіслава Оріховського67 про Батьківщину. А Тарас із захопленням, яке сяяло феєричним сяйвом у його очах, слухав повчання батька:
– Ось він, справжній витвір мистецтва для вкорочення людського життя, що тримаєш його ти у своїх руках, Тарасе. Ім'я йому: шабля. Просто і дієво. Складається вона…
– З руків'я та леза! – гордий тим, що засвоїв минулий урок, відповідає Тарас.
– Так. Руків'я, у свою чергу, ділиться на голівку, держак та гарду.
– Гарда, – повторює пошепки хлопчина і торкається пальцями холодного металу гарди, виконаної у формі ромбоподібної поперечини, прикріпленої навхрест до лінії руків'я і леза.
– Так, вона, а також ланцюг, що йде від неї до голівки, захищатиме твої пальці від ковзання ворожого леза. Далі лезо, – Іван майже закоханим порухом погладив блискучу поверхню полірованої криці, яка зблиснула грайливим сонячним зайчиком в очі малому. – Це польська шабля, так звана «карабела». Вона особлива незначним вигином леза, прямим руків'ям, кільцем для великого пальця на гарді і голівкою у формі голови орла. Турецькі або ординські шаблі, котрі носять назву «кілідж», більш криві, і бій на них має свої особливості, але про це згодом. Ти нагадаєш мені, з яких частин складається шабельне лезо?
– Так, батьку, – голос Тараса мало не переходив на крик від нетерпіння, – застава, міць і…
