перегріті за минулий день околиці, що не встигли за коротку ніч вичахнути під прохолодним нічним диханням, знову зазнавали на собі палючих променів сонця, котре піднімалося цілим морем вогню і кидало на землю спопеляючі списи свого проміння. Одного такого спекотного ранку у одній з кращих кліток полковницької стайні помер старий вороний жеребець на прозвисько Циган. Той, котрого багато років тому вивів з власної конюшні Федір Богун, споряджаючи єдиного сина в далеку подорож до Січі, слави і безкінечної війни, на котру судилося перетворитися життю Івана. Богун ще встиг прийти, почувши слова стайничого про агонію, котра почалася в його вірного товариша на світанку. Він сів поруч, на м'яку теплу солому, і підняв голову Цигана на руки, відчуваючи долонями численні рубці від ран, отриманих у десятках боїв, що їх пройшли вони разом. Велике темне і сумне око тварини спокійно поглядало на свого господаря, немов промовляло: «Усе добре, хазяїне. Усе пливе призначеним ходом».
– Так, Цигане. Усе пливе призначеним нам ходом. Ти до кінця пройшов свій шлях. Прощавай, мій вірний товаришу.
І стайничий, котрий стояв, завмерши в дверях клітки, помітив, що по чорним з сивиною вусам полковника потекла блискуча сльоза. Того дня вперше за кілька років Богун напився. Він не лютував і не кидався, як звір у клітці, він не виливав усе накипіле на душі в п'яних балачках. Іван просто сидів за довгим столом у літній кухні, що була єдиною будівлею, котра збереглася від старого хутора, дивився на вогонь за відчиненою засувкою великої печі і мугикав якусь не зрозумілу ні для кого пісню, не забуваючи через кожні кілька хвилин заливати в горлянку міцну, як вогонь, оковиту.
II
Тривогу здійняли козацьки чати, що їх дбайливий Нечипоренко висилав у поле щоночі. Незадовго до світанку до фортеці причвалали двоє розпашілих і збуджених козаків і, коротко кинувши отаману нічної варти, щоб будив своїх козаків, поспішили до осавула. Той вислухав їх, заклопотано махнув головою і, наказавши піднімати усіх, хто був у фортеці, пішов до полковника. Але будити того не прийшлося: не встиг Михайло збігти сходами на ґанок полковницького дому, як побачив Богуна. Той йшов йому назустріч, на ходу чіпляючи шаблю до широкого шкіряного череса, що його підперізував.
– У чому справа, Михаиле? – запитав тоном, у якому не відчувалося й тіні хвилювання.
– Від Охріменка козаки прибігли, з чати. Мовлять: люди озброєні з'явилися неподалік. Чи не ляхи на чергові відвідини?
– Багато?
Нечипоренко знизав плечима:
– Наче не дуже. Утім, поговори з ними сам, вони тут, зі мною.
– Хто? – не одразу зрозумів Богун.
– Козаки Охріменкові.
Іван поглянув туди, куди вказував Нечипоренко, і помітив двох козаків у потертих синіх жупанах й червоноверхих баранячих шапках.
– Розповідайте пану полковнику все, що бачили, – махнув до них рукою Нечипоренко. Ті поспішили наблизитися.
– Та ніби небагато їх, райтарів,68 вашмость, – почав один з козаків, сорокарічний чоловік на ім'я Йосип Бриль, колишній селянин з Вороновиці, котрого Богун пам'ятав ще з часів Берестечка, а зовсім нещодавно наділив часткою землі у своєму маєтку, коли почув, що Бриля, двічі пораненого у боях за Україну, викинули з реєстру і хочуть покріпачити
