Іван Богун. Том 2

разом із сім'єю.

– Двісті шабель хіба набереться, – докинув другий козак, у якому Іван, придивившись, упізнав Андрія – Брилевого старшого сина. – Пан сотник наказали доповісти, що вони чату на три частини розділять і тихцем розвідають, чи поряд з тими немає інших відділків. За годину чата з'єднається і стане, закриваючи ворогу шлях до селища.

– Хто б то міг бути? – задумливо мовив Нечипоренко. – Якщо ляхи, чому так мало?

– От що, Михаиле, – Богун рішуче змахнув рукою, – виводимо людей у поле. Усіх! Давно ми щось не гуляли.

– Зрозуміло, – бадьоро кивнув головою осавул. Він побіг униз сходами, а за хвилину над подвір'ям фортеці, на котрому вже кілька хвилин як було повно козаків, почулися його чіткі команди і спів сурми. Зі зброярні з'являлися списи і мушкети, козаки швидко надягали кільчасті панцирі зі сталевими наплічниками, шоломи, зі стаєнь виводили і сідлали коней. Усе діялось швидко й узгоджено, відпрацьоване на десятках навчань, тож Богуну було відомо, що не більше як через десять хвилин біля фортечної брами на нього будуть очікувати, вишикувані в рівні ряди, сто озброєних і закутих у броню вершників. Ще двісті козаків, з тих, що проживають у селі, приєднаються за воротами. Усіх наявних сил він мав під орудою триста тридцять чоловік, включаючи три десятки, котрі перебували з Охріменком у чаті. Майже половина Вінницької сотні – беручи до уваги відносно спокійний час, Богун дозволяв козакам жити з родинами, залишаючи у Вінниці лише половину складу сотні в якості залоги.

Від думок Івана відволікло покашлювання. На нього нетерплячим поглядом поглядав старший Бриль:

– То най пан дасть нам волю йти з рештою хлопів кабуз⁶⁹ харцизяк погромити?

– Устигнете до погрому, – покрутив головою Богун. – У мене для вас буде інше завдання.

– Усе виконаємо! – Йосип штовхнув сина вбік і вклонився полковникові. Слідом за батьком вклонився і син.

– До Вороновиці непоміченими дійдете?

– Чому не дійти? Бачмаги⁷⁰ старі, дорогу додому знають… Ми б, звичайно раднєй⁷¹ з паном полковником…

– Не баріться, – обірвав Іван розсуди Бриля. – Сотнику у Вороновиці передасте, щоб був готовий на допомогу виступити і гінців до Вінниці посилав. Усе зрозуміло?

– Усе, мостивий пане.

– Їдьте.

Через п'ять хвилин після розмови з Брилем Богун на чолі свого невеликого війська, затягнутий у крицю обладунків, виїздив за ворота фортеці. Він вирішив покінчити з ворогом одним швидким ударом, не допускаючи спустошення околиць селища, яких було б не оминути, вирішивши відсидітись у фортеці. Уже у воротах його наздогнала Ганна. За роки війни вона так і не звикла спокійно переживати хвилини, коли чоловік йшов у бій. Тремтячою рукою вхопилася за стремено і на мить застигла попереду двох покоївок, котрі, поспішаючи за своєю панією, ледве встигли накинути поверх нічних сорочок кунтуші. Мовчки простягнула Івану іконку.