– Візьми, це з Лаври, – прошепотіла.
Богун зітхнув і перегнувся в сідлі, важкий від обладунків, обережно обіймаючи дружину закутою в залізну рукавицю рукою. Швидко поцілував її у вуста.
– На вулиці прохолодно, Ганнусю, – посміхнувся він. – Іди до хати.
– Будь обережний.
– Я буду обережним, – він легенько торкнув коня острогами і поїхав.
Ганна відступила на крок і перехрестила його постать, котра віддалялась, поступово ховаючись у ранішні сутінки. Поряд бачила десятки таких же, як сама, козацьких дружин. Мовчазний жіночий натовп збоку був схожий на зборисько лісових мавок у довгих білих сорочках.
Проте тривога козацьких дружин, як і приготування до бою самих козаків, цього разу виявилися марними. І хоч помічених уночі поляків Богун дійсно зустрів, не встигнувши віддалитися від селища й на три версти, бою не відбулося – лише зазвучала сурма, віддаючи козацьким комонникам наказ перешиковуватись у батаву, і поляки зупинилися як йшли – похідною колоною. Нерішуче почали топтатися на місці.
– Чортівня якась, – знизав плечима Нечипоренко, – чому вони не стають у каре?
– Шаблі наголо! – коротко скомандував Богун. – Приготуватися до бою в лавах!
Від хижого шипіння добутих з піхов клинків серед польських рядів почалось замішання. Там заіржали й рвонулися коні, почулося кілька здавлених криків. Проте Іван, звиклий до частих відвідин території свого полку ворожими військами, не звертав уваги на дивну поведінку польських драгунів, справедливо вважаючи, що прояснити будьяке непорозуміння не пізно буде й після бою.
– Козаки! – забринів у вранішньому прозорому повітрі голос Івана. – Ми не кликали до себе вельможних панів, вони прийшли сюди непрошеними. Тож почастуймо покозацьки ляхів…
– Пане полковнику! – раптом перервав Богуна голос Нечипоренка.
– Що ще?! – повернувся Іван нетерпляче.
– Там… – осавул упився поглядом на щось чи когось серед ворожих рядів. – Там Охріменко!
– Що?! – заревів Іван. Він придивився пильніше до колони легкоозброєної польської кінноти і дійсно побачив серед жовнірів кількох козаків з Охріменкової чати, а на чолі загону, поряд з шляхтичем у блискучій кірасі і прикрашеному страусовим пір'ям бургіньоті, самого Миколу. Від уваги полковника не сховалося те, що сотник був озброєний і тримався досить упевнено, зовсім не так, як пристало полоненому.
– Не розумію! – почувся голос Нечипоренка. – Невже вони не прийняли бою?
Іван не відповів, натомість ударив коня батогом і виїхав на кілька десятків кроків уперед.
– Миколо! – гаркнув він так, що із заростів осоки неподалік від шляху вихопилась і, залопотівши крилами, полетіла геть важка чапля.
