– Вірно, застава, – Богун вказав на першу третину леза від руків'я, – далі міць, – пальці ковзнули другою третиною леза, – котра витримувала під час поєдинку найбільшу кількість ударів, тому й носила таку назву. А далі, невже забув?
– Забув, – зітхнувши, признався Тарас.
– Може штих?
– Так, штих! – радів малий. – Штих з молоткомелманню!
– А для чого на шаблі елмань? – запитав Богун, вказуючи на потовщення леза, котре починалося неподалік від загостреного кінчика.
– Щоб сильніше вдарити!
– Молодець! – з посмішкою куйовдив волосся сина Богун.
А Ганна боязко приховувала сльози радості, забачивши їх удвох, коли поверталися з таких прогулянок, коли чула повні захоплення розповіді сина про заняття, бачила його сяюче радістю обличчя. Ті дні першої весни по Переяславській Раді стали в житті Ганни, напевне, найкращими. Нарешті вона могла спокійно зітхнути і не малювати в уяві сотні небезпек, назустріч яким нісся її Іван на чолі козацьких сотень, нарешті могла заснути в нього на плечі і бачити уві сні не гуркіт гармат під стінами Вінниці, або змарніле, бліде обличчя Богуна, коли застала його, пораненого після невдалого штурму Збаража. Тепер вона снила радісне обличчя сина, зелень садів, що кільцем оточували їхній дім, і небесну блакить, котра немов раділа разом з нею ясним дням, після довгої і безрадісної темряви.
Полкові справи тепер не надто обтяжували Богуна. Нечипоренко, котрий з родиною поселився у фортеці, виконуючи прохання Богуна, значну кількість турбот перебрав на свої плечі. Він вирішував ту невелику кількість судових справ, котрі виникали в сотенних містечках та козацьких маєтках і за козацьким звичаєм повинні були вирішуватись полковником, у разі коли їм не міг дати раду полковий суддя. Він вів листування з гетьманською канцелярією, узгоджуючи новий полковий реєстр, і лише подеколи радився з Іваном з тих питань, котрі сам не наважувався вирішувати. Час від часу Богун приймав інших полковників і навіть генеральних старшин козацького війська, гостинно зустрічаючи й пригощаючи їх, проте щоразу уникав будьяких розмов про Переяславську Раду і своє до неї ставлення. Позицію очікування, скоріше за все, зайняв і Хмельницький – гетьман жодним словом або вчинком не прокоментував зухвалу поведінку вінницького полковника і його від'їзд, учинений всупереч наказу залишатися в Переяславі до особливого розпорядження. Виняток, дозволяючи розпочати розмову про наболіле, Іван робив лише для Сірка, котрий після закінчення Ради осів у своєму хуторі Мерефі, що на Слобожанщині, і частіше бував на Січі, аніж виїздив на Гетьманщину або Брацлавську землю, котра стала тепер прикордонням з Річчю Посполитою. Але коли він всетаки виїздив, ніколи не оминав маєтку вінницького полковника, ставлячись до нього з якоюсь особливою теплотою, так, як може ставитися лише старий товариш. Із Сірком Богун довгі години проводив у розмовах про наслідки Переяславської Ради для України. Ті, які вже настали і які можуть настати в перспективі, коли Москва нарешті відчує, що сильна настільки, аби не перейматися своїми обіцянками автономії для Малої Русі, в яку раптом перетворилася Україна.
– Їх не надто радо приймають у містах і містечках, – говорив Сірко, неквапно посмоктуючи люльку і дивлячись на зелені хвилі, що їх залишав вітер у кронах дерев за розчиненим настіж вікном. – Але, думаю, на інше вони не розраховували. Митрополит прийняв усе ж таки присягу цареві, з ним архімандрит і решта святих отців, але зі слізьми на очах вони ту присягу приймали. Ще у Переяславі все на волосині повисло, коли Васюк Бутурлін від імені царя відмовився хрест цілувати. Але не тобі пояснювати – коли все обумовлено раніше на такому високому рівні, подібні речі є лише дрібницями і недбалою організацією. Включаючи й бунт проти присяги цареві в Чорнобилі, а також побиття царських послів киями в Полтаві й Кропивній. Лише вади організації. Вони це радо перетерплять. Радо перетерплять навіть більше. Ти читав Березневі статті?
