наших ворогів, отже, прошу вибачити мені такий вияв негостинності. Якщо ж пан все ж воліє розмовляти, я готовий вислухати його саме тут.
– Добре, – рішуче кивнув головою Тицевський. – Мушу визнати – я не сподівався на кращий прийом. Принаймні я можу розраховувати на дозвіл пана приготувати обід і дати перепочити моїм жовнірам?
Іван, погоджуючись, кивнув головою.
– Ви можете перепочити до вечора, ротмістре.
– Дякую, великодушний полковнику. У такому разі, чи не погодишся ти стати гостем біля мого багаття, хоч воно і розкладено на твоїй землі? Повір, розмова, що її маю до тебе, надзвичайно важлива і може принести користь як нам з тобою, так і нашим народам.
Іван поглянув у далечінь поверх голови Тицевського і голосно розсміявся.
– Я сказав щось кумедне? – стрепенувся Іванів співбесідник.
– Як це схоже на вас, поляків, ротмістре!
– Прошу? – не зрозумів Тицевський.
– Робити нас гостями на нашій власній землі. Що ж, я розділю з тобою трапезу і вислухаю тебе.
Через годину, сидячи просто на двох великих, порослих мохом колодах, обабіч великого багаття, розкладеного на галявині проміж двох усе ще насторожених військових загонів, Богун і Тицевський спокійно розмовляли. Поряд був накритий білосніжною скатертиною похідний столик, заставлений пляшками і стравами. На вогні, скрапуючи із залізних шпаг янтарними краплинами жиру, рум'янились дві заячі тушки.
– Отже, твоя челядь попрацювала на славу, пане Тицевський, а страви на цьому невеличкому столику нічим не поступаються тим, котрі подаються в домах краківських вельмож. То, може, швидше закусимо і перейдемо до справи, заради якої ти вчинив цей дивний візит?
– Так. Признаюсь, пахощі смаженого м'яса лоскочуть мій ніс після кількох годин верхової їзди. Але, може, для початку, келих цього чудового вина?
– Пан ротмістр припрошує мене не гірше справжнього кельнера, – послав «шпильку» Тицевському Богун. Проте той утримав себе в руках і зі своєю сумною посмішкою відповів:
– Іноді в обов'язки дипломата входить знання роботи не лише кельнера, а й когось значно менш престижного.
– Тобто ти хочеш сказати, що приїхав до мене в якості дипломата, – уважно подивився на поляка Богун.
– Пан не помиляється. То як щодо вина? – він узяв зі столу і продемонстрував Івану пляшку зеленого скла, з високим горлом і залитим сургучем корком.
– Наливай, ляше, – погодився Богун.
