Тицевський спритно вибив з пляшки корок і по вінця наповнив два великих срібних келихи.
– Я хотів би виголосити тост, – сказав він, взявши до рук свого келиха.
– Радо вислухаю, – Іван був заінтригований появою Тицевського і його туманними натяками. Він поглянув на своїх козаків, котрі сиділи в сідлах і очікували команди, готові в будьяку мить кинутися на ворога. – І не лише тост, а й причину прибуття до мене вельможного пана.
– Тоді дозволь мені, козацький полковнику, випити це добре старе вино за те, щоб ми могли частіше зустрічатися. І зустрічатися не на полі битви, не на чолі ворожих один одному військових реґіментів, а просто як два добрих старих знайомця. Бо воістину немає нічого кращого, аніж мир і добрі стосунки двох сусідів. Наші з тобою народи були такими сусідами досить довгий час. Ми разом стояли проти поганих татар і повних надії загарбати нашу землю османів. Разом захищали християнську віру, а корона польських королів була для України тим самим, чим є вона для поляків. У сеймі кращі представники козацтва сиділи поряд з польською шляхтою і разом вершили долі Речі Посполитої. Нині ці часи в минулому, і я здіймаю мій кубок за їх повернення!
Іван лише кивнув головою і пригубив свого келиха. Потім мовчки подивився в очі Тицевському, очікуючи на продовження його балачок.
– Прошу, полковнику, – поляк витяг з вогню смажену зайчатину і одну зі шпаг подав Івану. Той прийняв її й уп'явся в соковите м'ясо зубами. Зайчатина була чудовою. Не дивлячись на те, що Тицевський виїхав для виконання важливої місії, а не на полювання, його челядь, очевидно, встигла не лише вимочити у воді м'ясо впольованих звірів, а й натерти його спеціями і підготувати до смаження.
– Гарне м'ясо, – прокоментував Богун.
– О, це так, – погодився Тицевський. – Рецепт, за яким воно приготовано, мій кухар тримає в секреті, тож можу з гордістю сказати, що такої зайчатини пану полковнику їсти ще не доводилося.
Тицевський скоро запропонував випити ще по одному келиху, потім ще. Він розхвалював приготовані кухарем страви, за найменшої нагоди і без неї пускався у спогади про минулі роки, коли Україна була частиною Речі Посполитої, Військо Запорізьке вірою і правдою служило короні. Згадував роди православної української шляхти, такі як Острозькі, Вишневецькі, Киселі й Тишкевичі, що залишилися вірними королю навіть серед цієї війни. Жалкував про втрачених у боях видатних людей, як з боку Польщі, так і козаків, досить щиро зітхав і робив трагічне обличчя, вимовляючи їхні імена. Богун слухав, лише час від часу відпускаючи короткі репліки, з яких неможливо було зрозуміти його ставлення до витіюватих тирад Тицевського.
Нарешті трапезу було закінчено. Іван дістав люльку і запитливо подивився на ротмістра.
– Ну от що, пане ротмістре, давай перейдемо до справи. Хто тебе до мене прислав і з якою метою?
Тицевський одразу ж змінив тон з мрійливопафосного до ділового:
– Пан полковник – людина надзвичайно прониклива. І це мене не дивує. Минулого разу, коли ми зустрічалися, він був, якщо мене не зраджує пам'ять, сотенним хорунжим. Тепер переді мною сидить надзвичайно популярний у війську полковник, котрий не раз мав під своїм перначем реґіменти, складені з кількох полків, і навіть обирався наказним гетьманом усього війська. Блискуча кар'єра, пане Богун. Я маю запропонувати тобі дещо.
