смерті.
– Так, Іване, важко тобі тепер, – говорив до нього своїм низьким, але чистим голосом батько, – проте ти сам обрав такий шлях.
Світ недосконалий, і тобі це відомо. Честь, хоробрість і відданість своїм ідеалам не завжди приносять нам плоди, на які заслуговуємо ми, ставлячи на перше місце для себе такі чесноти. Чомусь поряд з нами завжди знайдуться люди, для яких головними чеснотами є підлість і обман. Вони, подібно Іуді, отримують свої тридцять срібляників і живуть на них. Подекуди їхня доля легша, аніж доля праведників.
– Але чому так складається, батьку? – поряд з батьком Іван був тим самим юнаком, котрий так мріяв вирушити на Січ. – Хіба Бог не бачить несправедливості?
– А чи маємо ми право засуджувати Його? Чи змогли б начистоту сказати, що протягом усього життя помисли наші були чистими, яку Нього, того, що прожив і помер заради людей, котрі закатували Його?
– Чому ж так важко, батьку?
– Терпи, Іване. Козак не таке лихо боров. За правду терпіти муки не так важко, як буває тому, хто викупив власну свободу ціною честі.
– Так. Ти правий. Ти завжди правий…
А ось і Омелько усміхається, лежачи на топчані в причепі діда. На грудях його бинти і кривава пляма на них, але Омелько, як завжди, веселий. На його обличчі немає потворного рубця, він молодий та вродливий.
– Нам є що згадати, Богуне! – каже він, і Іван майже відчуває дружній потиск руки старшого товариша і побратима. – Ми прожили гарне життя. Багато ворогів знайшли свою смерть, опинившись у нас на дорозі. Я радий, що ти був у мене. Як би я хотів мати такого сина, як ти! Я й вважав тебе за сина ще відтоді, як прийшов ти на Січ. А потім я зрозумів, що повинен стати тобі товаришем. Я не хотів, аби ти відчував над собою опіку, я просто хотів бути поряд, спрямовуючи твої сили й талант у найкращому руслі. Але ти не повинен думати, що зобов'язаний мені за те, ким ти став. То твоя власна заслуга.
– Я багато в чому зобов'язаний тобі, Омельку. Ти завжди був поряд і я відчував твоє плече. І як же мені бракує тепер твоєї ради, твого плеча і просто знання того, що ти поряд! Мені дуже важко самому, Омельку!
– Ми не здатні нічого змінити, тобі це добре відомо.
– Це жорстоко.
– Так, це жорстоко. Але хіба жорстокість не була супутницею всього нашого життя, хіба вона не ступала поруч з нами, залишаючись невід'ємною часткою наших учинків?
– Вимушена жорстокість. Наше життя було війною.
– Воно продовжує залишатись війною для тебе. Ми не обираємо долю, доля обирає нас. А доля і є жорстокість. Прийми її, Іване, і борись далі. Ти сильний, ти подолаєш її.
– Звичайно, подолаєш! – озивається Нечай. Він стоїть, широко розставивши ноги, зовсім як тієї місячної ночі, поблизу
