Назустріч козацькій старшині траплялися пишні карети, запряжені цугом, з кучерами в лівреях, з обличчями гарненьких панянок, літніх, але поважних пані, або й безмірно заклопотаних панів, що їх можна було помітити зпоза піднятих завіс на невеличких віконцях, виїздили зодягнені в кармазини шляхтичі на тонконогих арабських скакунах, з коштовними палашами або карабелами при боці; притискаючись до порослих плющем лип, обабіч дороги йшли міщани більш дрібного ґатунку. Водяною гладдю Вісли, берег якої проходив паралельно дорозі не далі аніж за десять сажнів, пропливали кілька великих і малих човнів, з яких за почтом Тетері, оточеним супроводжуючими королівськими пажами, спостерігали рибалки й торгівці деревним вугіллям, котрі поспішали до палацу, з метою отримати невеличку платню за свою працю.
Павло Тетеря, котрий їхав, сидячи поряд з уманським полковником Михайлом Ханенком у відкритому візку, втягнув у себе прохолодне ранкове повітря і озирнувся навколо.
– Краса! Краса, полковнику, і милий душі спокій, – сказав він піднесеним тоном.
Ханенко, визнаний мовчун, лише промугикав щось незрозуміле.
– А чи думав ти рік тому, пане Михаиле, що нині опинишся на Вавельському пагорбі? На прийомі в самого короля!
Ханенко у відповідь лише знизав плечима. Тетеря, запал якого дещо охолов після крижаної реакції полковника, зітхнув і деякий час мовчав. Потім, звертаючись більше сам до себе, аніж до Ханенка, мовив:
– Вавельський пагорб – то добре… Чи відпустить його Ян Казимир? Чи повірить мені?
– Не знаю, Павле, не знаю, – вперше озвався Ханенко.
– От і я не знаю. Але він потрібен мені, Михаиле! Дуже потрібний.
Не дивлячись на те, що гетьман Правобережної України прибув незадовго до сніданку, який, з огляду на звички пана круля, проводився досить пізно – о десятій ранку, аудієнцію було призначено лише на третю годину по обіді. А поки що гостям було запропоновано відпочити з дороги в покоях для іменитих гостей, випити вина й насолодитися краєвидами Кракова, котрі можна було добре роздивитися з вікон замку, побудованого чи не в найвищій точці міста. Тетеря, котрий щойно отримав гетьманську булаву і не був надто звиклий до королівських прийомів, лише зрадів нагоді привести думки в порядок і дещо порозмислити про те, як він розмовлятиме з королем. Адже тема, що її мусить вирішити ця зустріч, надзвичайно важлива як для самого Тетері, так і для майбутнього походу на Лівобережжя, що його так ретельно планували у ставці гетьмана, у сеймі та королівських палатах. Можливо, людина, про яку прохатиме нині Тетеря, буде однією з ключових фігур майбутнього походу. І хоч Тетеря ніколи не міг сказати, що більшменш приязно ставився до того, за кого їхав прохати, питання приязні або неприязні залишалися поза державними інтересами, а саме їх приїхав обстоювати у Краків новообраний гетьман Правобережжя.
Король Ян Казимир II Ваза вирішив прийняти гостей у саду, де для такої мети й було підготовано стіл, вкритий білосніжною шовковою скатертиною, на якому стояли лише кришталеві вазочки з виноградом, апельсинами й цитринами, а також пляшки з шампанським і бургундським винами. Коли коронний маршалок увів делегацію старшин до саду, котрий, оточений високим муром, був, власне, відкритим продовженням королівських покоїв, Ян Казимир, як і належало монархові, сидів у кріслі з високою спинкою, котра сягала не менше сажня і була прикрашена позолоченим гербом королівського роду. Поблизу короля застигли кілька вельмож, чия присутність на прийомі була необхідною для надання зустрічі офіційного статусу. Тетеря, а за ним полковники Ханенко, Дорошенко, Лісницький і Гоголь, наблизились до короля, вклонилися низько, за козацьким звичаєм, і застигли, очікуючи, доки Ян Казимір першим почне розмову. Той ледьледь схилив голову, показуючи, що йому подобається поведінка гетьмана і його оточення, після чого промовив, погладжуючи свою коротку іспанську борідку, у якій сивину було майстерно замасковано за допомогою найкращих іноземних барвників:
