місця: королевич мав щодо ведення бойових дій свою особисту, відмінну від Ходкевича, думку. З окопів поглядали на готову до бою кавалерію піхотні полки. Їх чомусь залишили в таборі. Втім, у війську Речі Посполитої піхотинцям завжди відводилася другорядна роль, тож Сагайдачний не здивувався. Він мовчки водив по полю далекозорною трубою. Автоматично відшукував слабкі місця в обороні противника, а відшукавши, покликав осавула й наказав приготувати п'ять тисяч комонних козаків. При нагоді треба було вдарити на поміч полякам.
Вдруге озвалися сурми. Дзвінко й діловито. З вимогою діяти. Владислав викликав султана на бій. Поклики сурм лунко проспівали над бойовищем, доповнюючи грізну картину готових кинутись у бій армій.
Запорожці купами сиділи на окопах. Передчували, що сьогодні турки на них не підуть, тож безтурботно палили люльки й перекидалися скупими зауваженнями, як глядачі в амфітеатрі. Байдуже спостерігали за пишною польською кіннотою.
- А що, можуть пани-ляхи, як схочуть! - мовив у захваті Товкач, що разом з іншими козаками Переяславського куреня сидів на шанцях.
- Та можуть... Коли б ще дрижаки не ловили, - статечно відповів Півторакожуха. - Сидіти за окопом, воно безпечніше.
- Не кажи так, - не погодився Товкач, - таки добрі вояки.
- А блищать як! - вставив Микита.
Почувся сміх. До козаків підійшов кошовий.
- Чую, настрій є, хоч голодні, - мовив.
- То воно, батьку, так: дай козаку багато - усе з'їсть, дай мало - теж задоволений буде, - мовив Сипаха і дістав ріжок із нюхальним тютюном.
- Правду кажеш, Трохиме, правду, - всміхнувся кошовий. - А ти все ріжком бавишся, не любиш люльки?
- Поки її наложиш, поки її запалиш, поки її накриєш та поки її насмокчешся, єретичної душі... А то смик-дьорг! Утер носа і готов. Та й мізки добре прочитує. Ось так воно!
На віддалі польські й турецькі війська завмерли, не наважуючись напасти першими. Сурмачі Владислава ще раз засурмили "до бою!" Але відразу змінили гасло на "готуйсь".
- Чи він, пак, грається! - мовив у вуса кошовий.
- Певне, гусари, кат їх мамі, в штани наклали! - почулось із гурту.
- Учора нарадою порішили дотримуватися старої тактики, а сьогодні у поле полізли. З нами не домовилися... Правду кажуть: у Владислава лихоманка. І піхота у таборі... Не розумію нічого, - задумливо промовляв кошовий.
- То пусте, - раптом мовив Петро Кульбаба, - турки у бій не підуть, напевне, ляхи це вже зрозуміли.
Кілька десятків здивованих облич повернулося до колишнього бранця.
- Ти про що? - запитав Шило.
- Ондечки, - Кульбаба вказав пальцем у середину турецького півмісяця, - де Османів бунчук. Бачите?
- Та кажи, чортяко, що там!
- Бунчук є, хоругви немає. І яничарських казанів не бачу. Це ж їхні знамена! Незабаром вони почнуть згортати хоругви і відходити. В Османа звичай: зранку гадати на кості і на летючих птахів. Напевне, сьогодні ознаки несприятливі.
Через годину турки почали згортати хоругви і відходити. Поступово величезний півмісяць заховався у таборі. Навздогін йому глумливо співали польські сурми, марно викликаючи ворога на бойовище.
- Ти, Петре, як у воду дивився! - захоплено вигукнув Сипаха.
- Надивився я на них... - зітхнув Кульбаба.
Поляки продовжували стояти у полі. Владислав вирішив чекати до останнього. Година минала за годиною, а турки не з'являлися. Нарешті виявили себе в іншому.
Коли сонце піднялося вже досить високо, з протилежного берега у крило козакам знову вдарили турецькі гармати, закидаючи городовиків Федора Білобородька дутими стрільнами.
Перша граната вибухнула поблизу невеликого косяку коней, розриваючи і ранячи наполоханих тварин. Один кінь тягнув за собою тельбухи і, захлинаючись надривним криком, біг по табору. Козаки, не вірячи своїм вухам, повернулися туди, звідки долинув зойк, - кінь верещав, як налякана дитина.
- Матір Божа! Тварину за віщо?! - на очах у Сипахи виступили сльози.
Ніхто не відповів. Спливала хвилина за хвилиною, а кінь не вгавав. Сотні очей дивилися на страшну картину і не
Вдруге озвалися сурми. Дзвінко й діловито. З вимогою діяти. Владислав викликав султана на бій. Поклики сурм лунко проспівали над бойовищем, доповнюючи грізну картину готових кинутись у бій армій.
Запорожці купами сиділи на окопах. Передчували, що сьогодні турки на них не підуть, тож безтурботно палили люльки й перекидалися скупими зауваженнями, як глядачі в амфітеатрі. Байдуже спостерігали за пишною польською кіннотою.
- А що, можуть пани-ляхи, як схочуть! - мовив у захваті Товкач, що разом з іншими козаками Переяславського куреня сидів на шанцях.
- Та можуть... Коли б ще дрижаки не ловили, - статечно відповів Півторакожуха. - Сидіти за окопом, воно безпечніше.
- Не кажи так, - не погодився Товкач, - таки добрі вояки.
- А блищать як! - вставив Микита.
Почувся сміх. До козаків підійшов кошовий.
- Чую, настрій є, хоч голодні, - мовив.
- То воно, батьку, так: дай козаку багато - усе з'їсть, дай мало - теж задоволений буде, - мовив Сипаха і дістав ріжок із нюхальним тютюном.
- Правду кажеш, Трохиме, правду, - всміхнувся кошовий. - А ти все ріжком бавишся, не любиш люльки?
- Поки її наложиш, поки її запалиш, поки її накриєш та поки її насмокчешся, єретичної душі... А то смик-дьорг! Утер носа і готов. Та й мізки добре прочитує. Ось так воно!
На віддалі польські й турецькі війська завмерли, не наважуючись напасти першими. Сурмачі Владислава ще раз засурмили "до бою!" Але відразу змінили гасло на "готуйсь".
- Чи він, пак, грається! - мовив у вуса кошовий.
- Певне, гусари, кат їх мамі, в штани наклали! - почулось із гурту.
- Учора нарадою порішили дотримуватися старої тактики, а сьогодні у поле полізли. З нами не домовилися... Правду кажуть: у Владислава лихоманка. І піхота у таборі... Не розумію нічого, - задумливо промовляв кошовий.
- То пусте, - раптом мовив Петро Кульбаба, - турки у бій не підуть, напевне, ляхи це вже зрозуміли.
Кілька десятків здивованих облич повернулося до колишнього бранця.
- Ти про що? - запитав Шило.
- Ондечки, - Кульбаба вказав пальцем у середину турецького півмісяця, - де Османів бунчук. Бачите?
- Та кажи, чортяко, що там!
- Бунчук є, хоругви немає. І яничарських казанів не бачу. Це ж їхні знамена! Незабаром вони почнуть згортати хоругви і відходити. В Османа звичай: зранку гадати на кості і на летючих птахів. Напевне, сьогодні ознаки несприятливі.
Через годину турки почали згортати хоругви і відходити. Поступово величезний півмісяць заховався у таборі. Навздогін йому глумливо співали польські сурми, марно викликаючи ворога на бойовище.
- Ти, Петре, як у воду дивився! - захоплено вигукнув Сипаха.
- Надивився я на них... - зітхнув Кульбаба.
Поляки продовжували стояти у полі. Владислав вирішив чекати до останнього. Година минала за годиною, а турки не з'являлися. Нарешті виявили себе в іншому.
Коли сонце піднялося вже досить високо, з протилежного берега у крило козакам знову вдарили турецькі гармати, закидаючи городовиків Федора Білобородька дутими стрільнами.
Перша граната вибухнула поблизу невеликого косяку коней, розриваючи і ранячи наполоханих тварин. Один кінь тягнув за собою тельбухи і, захлинаючись надривним криком, біг по табору. Козаки, не вірячи своїм вухам, повернулися туди, звідки долинув зойк, - кінь верещав, як налякана дитина.
- Матір Божа! Тварину за віщо?! - на очах у Сипахи виступили сльози.
Ніхто не відповів. Спливала хвилина за хвилиною, а кінь не вгавав. Сотні очей дивилися на страшну картину і не
Вы читаете Хотин
×