зрозумів, що далі зволікати стає небезпечно. Час відходити, турки опам'ятались і почали насідати звідусіль. Повернувся до сурмача, який весь час був поруч.
- Давай гасло! Пора відходити!
Сурмач високо підняв срібну сурму, й над палаючим безладдям задзвенів різкий голос бойової команди. Його миттєво підхопили у полках і понесли запорожцям наказ відступати. Бій поволі почав ущухати. Через чверть години повз гетьманську варту потяглися навантажені скарбом обозні. З гуркотом котилися гарби й вози, оглушливо мекали череди кіз та овець, яких гамселили щосили ногами, киями та батогами. Вже зараз було помітно, що напад досяг своєї мети. Залишалося лише відступити з якомога меншими втратами.
Поволі й козаки передового загону почали відходити з турецького табору, що тепер нагадував стривожений мурашник. Закінчивши бій "галасом", запорожці ставали батавами у три ряди і готували до бою мушкети. Почався відступ. Під командою старшин перший ряд ставав на коліно і робив два залпи "через одного". У цей час дві інших шеренги відходили на десяток кроків, і готувався до бою другий ряд. Оббігши їх, козаки першого ряду похапцем забивали заряд у розряджені мушкети. Таким чином пройшли кілька сотень кроків. Розлютовані турки подекуди проривалися через мушкетний вогонь і зав'язували у лавах криваві сутички, однак майже одразу такі хоробрі падали долілиць, обливаючись кров'ю...
Микита, Максим та Андрій стояли поруч, спина до спини. Надто пізно вони здогадалися, що зайшли дуже далеко. Коли почули сурму, навкруги рябіло від десятків оскаженілих турків. Вони відразу несамовито кидалися на запорожців, однак скоро зрозуміли, що це небезпечно. Під ногами у козаків лежали тіла двох десятків необачних яничарів.
Утворивши коло за п'ять кроків, аскери шипіли і на свій лад лаяли "каферів".45
- Постріляють, як зайців, - сплюнув захеканий Андрій, - як дітей упіймали!
- Ще не упіймали, - глухо сказав Непийпиво. Йому було видно, як до них прорубується комонний козацький загін. Але за хвилину мушкетний залп турків примусив їх відступити, втративши кілька вершників. Микита бачив, як вони віддалялись, і з сумом подумав, що залишився тут не сам, а з обома найвірнішими друзями. Витерши рукавом кожуха спітніле чоло, крикнув у натовп:
- Ну, дияволи бусурманські, хто перший до козацької крові охочий, підходь!
- Та вони бояться, Микито! Нас аж троє, а вони одні! - Максим голосно засміявся.
- Тю, чого боятися? Раз ненька породила, раз і вмирати! - підхопив Андрій.
З натовпу наставили кілька яничарок.
- Прощавайте, друзі! В Отця Небесного зустрінемося, - спокійно промовив Микита.
Раптом наперед пробився чорбоджия у китайчатому тюрбані. Щось скомандував по-турецьки. Яничарки опустилися. Турки враз притихли, обпікаючи козаків повними люті й ненависті поглядами.
- Щось задумали, душогуби, - крізь зуби просичав Максим. - Хочуть живими взяти!
- А дзуськи вам! Нате ось! - Андрій скрутив закривавленими пальцями дулю і стромив її туркам. Кілька чоловік кинулося вперед, але, побачивши спрямовані на них леза шабель, повернулись у коло.
Минуло кілька хвилин. Натовп довкола козаків збільшувався. Постріли було чути все далі й далі: полки відходили, взявши велику здобич. Скоро заговорили гармати й гаківниці загону прикриття, що свідчило про завершення операції.
- Слава! - раптом крикнув Микита.
- Слава братчикам! - підтримали Максим з Андрієм, піднявши догори шаблі.
Турецький чорбоджия нервово зиркав на запорожців, чогось очікуючи. Нарешті через натовп продерлися четверо яничарів, несучи у руках сітки з тонких шовкових шнурів.
- Хай йому грець! - вигукнув Максим, коли сітки опутали його з ніг до голови. Спробував ударити шаблею, але його вже повалили на землю. По голові гучно вдарило щось важке, і свідомість поринула у дзвінку далечінь...
Першим почуттям, коли отямився, був біль. І Максим навіть не міг сказати, що болить більше: голова, у якій стукотять тисячі келепів, порубані груди чи вивернуті назад затерплі руки. До цього додавалася страшна спрага. Важкі, немов налиті свинцем, повіки не хотіли підніматися. Максим застогнав. Десь поруч почувся хрипкий голос Андрія:
- Живий, Максиме?
- Не знаю, - простогнав Горбоніс.
- Давай гасло! Пора відходити!
Сурмач високо підняв срібну сурму, й над палаючим безладдям задзвенів різкий голос бойової команди. Його миттєво підхопили у полках і понесли запорожцям наказ відступати. Бій поволі почав ущухати. Через чверть години повз гетьманську варту потяглися навантажені скарбом обозні. З гуркотом котилися гарби й вози, оглушливо мекали череди кіз та овець, яких гамселили щосили ногами, киями та батогами. Вже зараз було помітно, що напад досяг своєї мети. Залишалося лише відступити з якомога меншими втратами.
Поволі й козаки передового загону почали відходити з турецького табору, що тепер нагадував стривожений мурашник. Закінчивши бій "галасом", запорожці ставали батавами у три ряди і готували до бою мушкети. Почався відступ. Під командою старшин перший ряд ставав на коліно і робив два залпи "через одного". У цей час дві інших шеренги відходили на десяток кроків, і готувався до бою другий ряд. Оббігши їх, козаки першого ряду похапцем забивали заряд у розряджені мушкети. Таким чином пройшли кілька сотень кроків. Розлютовані турки подекуди проривалися через мушкетний вогонь і зав'язували у лавах криваві сутички, однак майже одразу такі хоробрі падали долілиць, обливаючись кров'ю...
Микита, Максим та Андрій стояли поруч, спина до спини. Надто пізно вони здогадалися, що зайшли дуже далеко. Коли почули сурму, навкруги рябіло від десятків оскаженілих турків. Вони відразу несамовито кидалися на запорожців, однак скоро зрозуміли, що це небезпечно. Під ногами у козаків лежали тіла двох десятків необачних яничарів.
Утворивши коло за п'ять кроків, аскери шипіли і на свій лад лаяли "каферів".45
- Постріляють, як зайців, - сплюнув захеканий Андрій, - як дітей упіймали!
- Ще не упіймали, - глухо сказав Непийпиво. Йому було видно, як до них прорубується комонний козацький загін. Але за хвилину мушкетний залп турків примусив їх відступити, втративши кілька вершників. Микита бачив, як вони віддалялись, і з сумом подумав, що залишився тут не сам, а з обома найвірнішими друзями. Витерши рукавом кожуха спітніле чоло, крикнув у натовп:
- Ну, дияволи бусурманські, хто перший до козацької крові охочий, підходь!
- Та вони бояться, Микито! Нас аж троє, а вони одні! - Максим голосно засміявся.
- Тю, чого боятися? Раз ненька породила, раз і вмирати! - підхопив Андрій.
З натовпу наставили кілька яничарок.
- Прощавайте, друзі! В Отця Небесного зустрінемося, - спокійно промовив Микита.
Раптом наперед пробився чорбоджия у китайчатому тюрбані. Щось скомандував по-турецьки. Яничарки опустилися. Турки враз притихли, обпікаючи козаків повними люті й ненависті поглядами.
- Щось задумали, душогуби, - крізь зуби просичав Максим. - Хочуть живими взяти!
- А дзуськи вам! Нате ось! - Андрій скрутив закривавленими пальцями дулю і стромив її туркам. Кілька чоловік кинулося вперед, але, побачивши спрямовані на них леза шабель, повернулись у коло.
Минуло кілька хвилин. Натовп довкола козаків збільшувався. Постріли було чути все далі й далі: полки відходили, взявши велику здобич. Скоро заговорили гармати й гаківниці загону прикриття, що свідчило про завершення операції.
- Слава! - раптом крикнув Микита.
- Слава братчикам! - підтримали Максим з Андрієм, піднявши догори шаблі.
Турецький чорбоджия нервово зиркав на запорожців, чогось очікуючи. Нарешті через натовп продерлися четверо яничарів, несучи у руках сітки з тонких шовкових шнурів.
- Хай йому грець! - вигукнув Максим, коли сітки опутали його з ніг до голови. Спробував ударити шаблею, але його вже повалили на землю. По голові гучно вдарило щось важке, і свідомість поринула у дзвінку далечінь...
Першим почуттям, коли отямився, був біль. І Максим навіть не міг сказати, що болить більше: голова, у якій стукотять тисячі келепів, порубані груди чи вивернуті назад затерплі руки. До цього додавалася страшна спрага. Важкі, немов налиті свинцем, повіки не хотіли підніматися. Максим застогнав. Десь поруч почувся хрипкий голос Андрія:
- Живий, Максиме?
- Не знаю, - простогнав Горбоніс.
Вы читаете Хотин
×