Хотин

Запорожці неквапно піднялися нагору, мружачись і розглядаючи все навкруги.
Довкола ями стояли десятеро яничарів із шаблями наголо. Бородаті обличчя виражали зневагу й лють. У таборі майже не було видно слідів нічного погрому: турки прибрали тіла вбитих і спалені шатра. Тільки подекуди лежали обгорілі лави, столики, битий посуд і порубані скрині. Над головою, крізь завісу високих хмар, просвічував диск сонця. Судячи з його розташування, уже було за південь.
Яничарський онбаша подивився на в'язнів і щось запитав у потурнака, який заглядав до ями.
- Ага питає, чому ви, брудні тварюки, розв'язані? - переклав потурнак.
- Переклади своєму азі, що ми не коні і путати нас не треба, не втечемо, - похмуро відповів Микита.
Онбаша щось наказав двом яничарам. Ті поховали шаблі у піхви і заходилися в'язати козаків мотузками з кінського волосу. Довелося скоритися. Пересвідчившись, що всі троє зв'язані, онбаша скомандував рухатися вперед. Узяті в кільце озброєними яничарами запорожці попрямували до похідного конаку, що виблискував у сонячних променях різнобарвними шовками дорогих наметів. Розташований на високому пагорбі конак було видно з будь-якої частини турецького табору. Коли проходили крізь ліс наметів, козаки раптом зупинились і здивовано розкрили роти: перед ними стояв небачений, велетенських розмірів звір. Помахуючи великими, з рядно, вухами, він сумно дивився навкруги. Ноги, що ними впирався в землю, виглядали, як стовпи, а довгий ніс дотягував аж до землі.
- Що то воно, братики? - запитав Андрій.
- Сльоня, - коротко відповів Микита.
- Тю! Такого чорта здалеку настрашишся!
Яничари заґелґотали і почали бити козаків руків'ями шабель поміж плечі. Рушили далі.
- І чого його боятись. Як кінь, тільки більший, - байдуже сказав Максим. - Нас от до справжнього чорта ведуть.
Пройшли з півмилі. Пагорб з яскравими шатрами залишився праворуч. Їх вели все далі й далі, а повертати до конаку ніхто не збирався. Очевидно, турки не мали на меті вести бранців до султана. Куди ж тоді?
Усе стало зрозумілим через чверть години. Козаків підвели до великого білого шатра, яке дещо вирізнялося від інших розміром і двома халавузами на варті. Їх поставили у рядок і завмерли, когось очікуючи. Шаблі яничари все ще тримали напоготові, незважаючи на те, що запорожці були зв'язані.
Незабаром із намету вийшов маленький худий турок зі злим поглядом оченят і довгою, із сивиною, бородою. Судячи з одягу, перед полоненими стояв не простий аскер. Потурнак, що весь час плівся позаду, запопадливо вибіг наперед і став біля маленького турка, зберігаючи на обличчі улесливий вираз. Здавалося, що він лише дивом втримується, щоби не впасти долілиць перед своїм паном.
Якийсь час турок походжав перед бранцями, зазираючи їм в очі повним зневаги поглядом. Потім про щось запитав потурнака, що, мов тінь, стояв за його спиною. Той відповів турецькою. Турок знову пройшовся перед козаками. Зупинився. Нарешті звернувся до них.
- Ви, гяури, заслуговуєте найлютійшої смерті! - переклав потурнак. - Вам знімуть шкіру, а потім посипатимуть сіллю, доки ви не сконаєте. І навіть це не було б достойною карою за ваші злочини, о нечестивці!
Турок продовжував щось говорити, а його слуга поспіхом перекладав:
- Ви мерзенні бранці його величності падишаха і слуги його Ділавер-паші. Як насмілилися ви, порушуючи всі правила ведення чесної війни, напасти вночі на сплячий табір? Так не воюють чоловіки, так воюють смердючі шакали!
- Передай паші, - озвався Микита, - що ми воюємо так, як вважаємо за потрібне. А вас, бусурманів, на свою землю не кликали.
Потурнак переклав. Ділавер-паша хмикнув.
- Якщо бути чесним, я хотів би, щоб усі мої аскери мали таку вдачу, як ви, кафери, - сказав він через перекладача. - І вас не турбує майбутнє? Мені це цікаво. Адже та страта, що її наготували вам, не має рівних у своєму роді. Я навіть думаю, що це вершина майстерності ката - залишати живим того, кого він катує, ще деякий час. Тіло без шкіри і сіль - це занадто для людини.
- Чув я від старших, що воно, мов комашня, кусає, коли шкіру здирають. Самому цікаво, чи правда, чи ні, - з посмішкою відповів Андрій.
Ділавер-паша теж посміхнувся, коли почув переклад, і підійшов до Кульбаби впритул.
- Коли шкіру будуть здирати з тебе, гяуре, я попрошу ката, щоби робив свою роботу особливо майстерно. Тобі сподобається.