Хотин

Нагорі, очевидно, зійшло сонце, освітлюючи своїми променями збиті з довгих нетесаних кілків ґрати, які накривали яму. До них було досить високо - не менше трьох сажнів. Гладкі, з втрамбованої глини стіни, не залишали найменшої можливості піднятися на поверхню. Тривалий час мовчали. Допікали спрага та біль у побитих тілах. Нарешті Андрій не витримав.
- Давайте хоч поговоримо?
- Говори, - байдуже подивився на нього Максим.
- Ні, правда, треба говорити, а то скиснемо зовсім.
- Правду кажеш, - озвався Микита. - Про що ж гутарити?.. У Переяславі хтось був?
Обидва заперечливо захитали головами.
- Отакої! Переяславці... А там добрий шинок є попід лісом... такий мед у шинкарки, такий липняк, що й гетьманові скуштувати. Та й шинкарка нівроку... Пріська! Вогонь баба! За золотого і нагодує, і напоїть...
- І обігріє! - посміхнувся Максим.
- Ні-і, - протягнув Микита, - це від душі. Гроші, щоправда, полюбляє. Але ж воно відомо - шинкарка... Як будемо жити, обов'язково заведу. Тільки на мед!
- Тож на мед... - Максим засміявся. Січовий характер не давав довго сумувати.
Почали жартувати, лише Андрій сидів мовчки. Замислено малював щось на землі кам'яним молотком. Потім підняв голову. Був незвично серйозний, хоча розпухле від побоїв обличчя виглядало кумедно.
- Як батько на Січ їхав, мені ще й семи не було. Відтоді й не бачив. А от тільки й зустрічі... шкода... Я, пам'ятаю, весь час собі уявляв, що його, як Байду, за ребро почепили, а він з лука султана поцілив. А він казав, навіть у Царгороді не був. Як попав на галеру до паші спочатку, так і був із ним десь біля Кизил-Кермену. А Данило з Остапом в Царгороді на палі... Я їх і не пам'ятаю майже. Так, лише трохи.
- Доля така наша, - тільки й вимовив Микита.
- Знаю... А я хіба що? На палю, то на палю.
- Ех! Самі винні. Треба було купи триматися. Та хіба встежиш?.. Дивно, що втрьох залишилися, дурна вдача!
- Не скажи, Максиме. Там таке робилося, що хто завгодно попав би. Та що я... Хіба ми перші? - постукав Микита Горбоноса по плечу. - Чи хіба жалкуєш за чим?
- Та не знаю, - відмахнувся Максим. Хвилину повагався і продовжив: - Багато за чим жалкую. Панові своєму борг не сплатив, а він тут, поруч. Дивний збіг... Грабовський, пам'ятаєте?
- Який?
- Ну той, з Кам'янця...
Андрій закліпав запухлими очима.
- Тю! Це не той Грабовський....
- Той самий, Андрію. Я в нього кріпаком був у Пилявцях. Сиротою ріс. У пана хорти добрі були, вчені... Пан полювання любив дуже. І синка свого привчав. А той хоч і малий, та дарма, любив гарно жартувати. Марек Грабовський його звали. То він, цей самий Марек, мене, як однолітка, та й не лише мене, частенько собаками цькував. А одного разу мало до смерті не зацькував: дивився я на нього погано. Того і втік я на Січ, дякувати Богові й добрим людям, виходили. А тепер зустрів... Ти скажи: як воно в житті переплетено! Правду скажу перед лицем смерті: покохав я пані Юстисю, а вона, виходить, йому дружина. Якщо зараз виживу, не розминемося ми з паном хорунжим.
- Ти знав, що то той Грабовський, відколи я тобі сказав? - запитав Кульбаба.
- Так.
- А чого ж мовчав?
- То моє. Навіщо воно вам? Та й поранили мене потім. Не встиг обмізкувати, що з ним діяти.
- Не кажи так, - мовив Микита. - Ми друзі й допоможемо, коли що... А за бабу нема чого червоніти, не всім на Січі бражниками та гультіпаками бути. Он Андріїв батько трьох на Січ привів - як дуби! Сподобалася баба - бери. На то і паланки. Там теж козаки жиють. Тільки от віри вона собачої... Ну, та це вже сам голову маєш.
Нагорі рипнуло, і на голови козакам полетіли грудки землі. Ґрати відсунулися набік, і на тлі неба вималювалася голова в білому тюрбані.
- Вилазьте, свині, вас хоче бачити сам падишах! - прокаркала голова чистою українською мовою. У яму опустилася довга драбина.