тепер так буде. А щодо чайок... Побачимо. На крайній випадок півсотні запорожців добру чайку за три тижні справлять. Та й ще палити ніхто не наказував.
Але Зискар не вгавав:
- Ой, чує моє серце, продадуть! Розумний чоловік сказав: жид, лях та собака - віра однака.
- А як так, то ти сам і збирайся з Собеським до Османа! Поїдеш з осавулом військовим Тарасом Ганжою. Будеш чатувати, щоб не продали. Як до того дійде, подаси мені звістку. Того самого дня знімемося, пройдемо вогнем і мечем через панські майонтки і сядемо на Низу. І от тоді побачимо, хто сильніший!
Зискар струснув головою:
- От тепер впізнаю Сагайдачного! Зробимо, батьку! Все зробимо, як ти наказав...
М'якою ходою, що в ній вчувалися сила і міць, полковник попрямував до виходу з шатра...
Вранці другого жовтня, коли давно очікувані переговори почались і пишна валка послів втягнулась у ворота турецького табору, Микита Непийпиво схопився у своєму наметі, що йому перейшов від покійного курінного. За тонкою парусиною почув якусь метушню і невиразні вигуки. Здивувавшись, почув своє ім'я і лайку. Хтось голосно виказував невдоволення курінним отаманом. Не гаючись, Микита накинув жупан, почепив шаблю і вийшов з намету. Похмурий день зустрів його промоклим, вогким і холодним вітром. На майдані, посеред якого стояла курінна хоругва, зібралося близько трьох десятків козаків. Вони утворили коло, в середині якого діялося щось незрозуміле. За спинами запорожців Микита міг розібрати лише шалені блискавки шабель: хтось зчепився у поєдинку. Для запорожців справа звичайна, але збудження, яке панувало в натовпі, підказувало, що це не просто тренувальний бій.
Працюючи ліктями й руками, Микита протиснувся крізь натовп. Тут перед його очима постала дивна картина. Спітнілий, одягнутий лише в розхристану сорочку і шаровари Андрій Кульбаба відбивався від кремезного, в літах уже, козака на ім'я Журко. З каламутними очима, невпевнено тримаючись на ногах, Журко все ж сильно насідав на Кульбабу, так що той ледве встигав відбивати випади, які сипалися на нього один за одним. Від натуги Журко кректав і бив так, що з-під леза, коли воно зустрічало лезо супротивника, виривалися снопики іскор.
- Не дурій, Журко! Ій-богу, зарубаю! - казав захеканий Кульбаба.
- Щеня! Шмаркач, матір твою так! Я тобі покажу, як зі старшими розмовляти. На! - і від чергового сильного удару полетіли іскри.
Через хвилину Андрій вивернувся з-під страшного удару і зацідив Журкові руків'ям шаблі в обличчя. У того з носа бризнула кров. Журко, розмастивши кров рукавом жупана, розлючено поглядав перед собою. Раптом його очі спинилися на Микиті.
- Ось де ти! Давай виходь! Нема чого за себе шмаркачів виставляти. Діставай, стерво, шаблю.
- Що тут діється? - не розуміючи, у чому річ, Микита позирав то на Андрія, то на Журка.
- А я тобі розкажу, падлюко! Давно паном став? Чому твій кінь ситий, а мій з голоду здох? Як мені тепер без коня, га? Я двох у похід брав, а тепер жодного не маю!
- А за шаблю чого вхопився? - Микита вдивлявся в заюшене кров'ю лице Журка. За кілька кроків до нього долітав важкий запах перегару.
- А того, що дурний, коли вип'є! - втрутився в розмову Товкач. - Яцько малий твоєму Гайдукові торбу з вівсом на морду почепив, а він зірвав. Та так малому зацідив, що той он без пам'яті лежить, водою відливають. А тут Кульбаба трапився, і йому в щелепу! Журко за шаблю!
Потрохи все ставало зрозумілим.
- Андрію! Сховай свою шаблю! - у Микити на скронях запульсувала жилка. - А ти давай свою сюди!
- З чого б це? На ось! - і Журко, переступивши на нетвердих ногах, стромив під самого носа Микиті дулю.
У ту саму мить Микита схопив Журка за зап'ястя правої руки і, підбивши ногу, кинув його на землю. Коліном став на жилаву шию і видер із зімкнутих пальців руків'я шаблі. Після цього могутнім ривком поставив Журка на ноги. Обома руками схопив за комір жупана і щосили струснув.
- Ти де, скурвото, знаходишся?! - голос Микити перетворився на ревіння буйвола. - Ти що собі дозволяєш?! Чому п'яний?!
Ошелешений Журко тільки махав головою, не встигаючи захмелілим розумом осмислити, що з ним діється.
- Коваля сюди! Чіпляй цей непотріб до гармати! Ти в мене, паскудо, київ скуштуєш! Забув, гнидо, звичай?! У поході
Але Зискар не вгавав:
- Ой, чує моє серце, продадуть! Розумний чоловік сказав: жид, лях та собака - віра однака.
- А як так, то ти сам і збирайся з Собеським до Османа! Поїдеш з осавулом військовим Тарасом Ганжою. Будеш чатувати, щоб не продали. Як до того дійде, подаси мені звістку. Того самого дня знімемося, пройдемо вогнем і мечем через панські майонтки і сядемо на Низу. І от тоді побачимо, хто сильніший!
Зискар струснув головою:
- От тепер впізнаю Сагайдачного! Зробимо, батьку! Все зробимо, як ти наказав...
М'якою ходою, що в ній вчувалися сила і міць, полковник попрямував до виходу з шатра...
Вранці другого жовтня, коли давно очікувані переговори почались і пишна валка послів втягнулась у ворота турецького табору, Микита Непийпиво схопився у своєму наметі, що йому перейшов від покійного курінного. За тонкою парусиною почув якусь метушню і невиразні вигуки. Здивувавшись, почув своє ім'я і лайку. Хтось голосно виказував невдоволення курінним отаманом. Не гаючись, Микита накинув жупан, почепив шаблю і вийшов з намету. Похмурий день зустрів його промоклим, вогким і холодним вітром. На майдані, посеред якого стояла курінна хоругва, зібралося близько трьох десятків козаків. Вони утворили коло, в середині якого діялося щось незрозуміле. За спинами запорожців Микита міг розібрати лише шалені блискавки шабель: хтось зчепився у поєдинку. Для запорожців справа звичайна, але збудження, яке панувало в натовпі, підказувало, що це не просто тренувальний бій.
Працюючи ліктями й руками, Микита протиснувся крізь натовп. Тут перед його очима постала дивна картина. Спітнілий, одягнутий лише в розхристану сорочку і шаровари Андрій Кульбаба відбивався від кремезного, в літах уже, козака на ім'я Журко. З каламутними очима, невпевнено тримаючись на ногах, Журко все ж сильно насідав на Кульбабу, так що той ледве встигав відбивати випади, які сипалися на нього один за одним. Від натуги Журко кректав і бив так, що з-під леза, коли воно зустрічало лезо супротивника, виривалися снопики іскор.
- Не дурій, Журко! Ій-богу, зарубаю! - казав захеканий Кульбаба.
- Щеня! Шмаркач, матір твою так! Я тобі покажу, як зі старшими розмовляти. На! - і від чергового сильного удару полетіли іскри.
Через хвилину Андрій вивернувся з-під страшного удару і зацідив Журкові руків'ям шаблі в обличчя. У того з носа бризнула кров. Журко, розмастивши кров рукавом жупана, розлючено поглядав перед собою. Раптом його очі спинилися на Микиті.
- Ось де ти! Давай виходь! Нема чого за себе шмаркачів виставляти. Діставай, стерво, шаблю.
- Що тут діється? - не розуміючи, у чому річ, Микита позирав то на Андрія, то на Журка.
- А я тобі розкажу, падлюко! Давно паном став? Чому твій кінь ситий, а мій з голоду здох? Як мені тепер без коня, га? Я двох у похід брав, а тепер жодного не маю!
- А за шаблю чого вхопився? - Микита вдивлявся в заюшене кров'ю лице Журка. За кілька кроків до нього долітав важкий запах перегару.
- А того, що дурний, коли вип'є! - втрутився в розмову Товкач. - Яцько малий твоєму Гайдукові торбу з вівсом на морду почепив, а він зірвав. Та так малому зацідив, що той он без пам'яті лежить, водою відливають. А тут Кульбаба трапився, і йому в щелепу! Журко за шаблю!
Потрохи все ставало зрозумілим.
- Андрію! Сховай свою шаблю! - у Микити на скронях запульсувала жилка. - А ти давай свою сюди!
- З чого б це? На ось! - і Журко, переступивши на нетвердих ногах, стромив під самого носа Микиті дулю.
У ту саму мить Микита схопив Журка за зап'ястя правої руки і, підбивши ногу, кинув його на землю. Коліном став на жилаву шию і видер із зімкнутих пальців руків'я шаблі. Після цього могутнім ривком поставив Журка на ноги. Обома руками схопив за комір жупана і щосили струснув.
- Ти де, скурвото, знаходишся?! - голос Микити перетворився на ревіння буйвола. - Ти що собі дозволяєш?! Чому п'яний?!
Ошелешений Журко тільки махав головою, не встигаючи захмелілим розумом осмислити, що з ним діється.
- Коваля сюди! Чіпляй цей непотріб до гармати! Ти в мене, паскудо, київ скуштуєш! Забув, гнидо, звичай?! У поході
Вы читаете Хотин
×