шатро:
- Усе ж, ми вважаємо, виказані нами вимоги є справедливими. Річ Посполита - велика держава. Великий візир має розуміти: якщо ми дозволимо Порті карати козаків, то мусимо взяти на себе обов'язок карати татар, підданих султана. Але чи сподобається це падишахові? Що ж до харачу, я заявляю від імені Сейму: Польща нікому данини не сплачує. Польський народ за свою волю ладен покласти життя. Це ви могли бачити протягом останнього місяця.
Разом з цим я не буду заперечувати, якщо вияв миролюбності короля - його щедрі дарунки, що їх наші посли зобов'язуються піднести султанові у Константинополі, будуть вважатися великим візиром цим самим харачем.
Ділавер-паша приховав посмішку. Він люто зиркнув на Собеського і промовив:
- Знаєте, чого ви добиваєтеся?
- Миру, о славний Ділавер-пашо.
- Ні! Ви добиваєтеся кари Оттоманської Порти. Я хотів, Аллах свідок моїм словам, припинити кровопролиття... Що ж. Ви зможете пересвідчитись у своїй помилці й, боюся, вона стане фатальною. Сьогодні шосте жовтня. Нам добре відомо про стан справ у вашому таборі. Брак харчів, фуражу і військових припасів уже добре дався взнаки нашим польським друзям. Так! А повальні хвороби обтяжуються ще й масовим дезертирством! Боюся, вам не позаздриш. То що ви скажете про ідею, що її я буду пропонувати падишахові, а саме: залишити військо у Хотині до середини листопада? І це не все. На зворотному шляху через Молдавію ми надішлемо на Польшу татар. Це будуть Ногайська, Кримська й Буджацька орди. А з ними підуть волохи, молдавани, болгари і всі мусульмани Європи. В них буде єдина мета: спустошувати польські землі протягом усієї зими. Щоб у вельможної шляхти земля горіла під ногами! А навесні, коли шляхи стануть прохідними, ми повернемося. Повернемось із сотнями тисяч нубійців, друзів, черкесів, бедуїнів і ще казна-кого. Ми пройдемо через пустелю, що її за зиму утворять татари, й зітремо з тіла землі Кам'янець, Львів, Краків і Варшаву. Каменя на камені не залишимо від недобитого Батиєм Києва, спалимо все, що горить! Місце триклятої Січі я накажу переорати і засіяти сіллю, щоби навіть нікчемний бур'ян не міг узяти життя від цього поганого місця!
Обличчя Ділавер-паші розчервонілося. Він нерухомо сидів на міндері, за мусульманською традицією схрестивши ноги і розкинувши поли шовкового халата, а з вуст його зривалися слова, що пашіли несамовитою люттю. Очі блищали. Та раптом його погляд згас, плечі опустились, і він продовжив попереднім ввічливим тоном:
- Якщо ви настоюєте на попередньому, це була моя вам відповідь, і з нею можете повертатися до свого табору.
- Великий візир - надзвичайно розумна людина, - по хвилині мовчанки відповів Собеський, - він стоїть на сторожі інтересів свого володаря, а це викликає в нас лише захоплення. Однак ми повинні зробити все від нас залежне для досягнення миру. Як вияв нашої доброї волі можу відректися від усіляких зазіхань на Молдавію. Нехай це буде нашою спробою примирення з великим візиром, а разом ось цей скромний для особи великого візира дарунок у розмірі тисячі талерів. Крім того, мені доручено передати великому візирові ще двадцять тисяч у разі досягнення нашої угоди...
Від Собеського до Ділавер-паші перекочував важкий гаман. Очі турка на мить блиснули й згасли. Але тепер у них замість дикої люті читався живий інтерес до співрозмовника. Тамуючи у грудях радість, Собеський зрозумів, що буря вщухла. Тут йому на допомогу прийшов Жоравинський:
- Хочу запевнити вас, славний Ділавер-пашо, у прихильності до вас... до вас і Оттоманської Порти. Мені дуже неприємно було бачити аскерів могутнього падишаха, коли вони поверталися після бойовища. О, це було жахливе видовище: полки проходили поблизу нашого шатра змучені і безсилі. Аскери ховали від сорому свої жахливі рани, а трупи спішно провозили у закритих возах. Мене брав великий жаль за цих людей: під промоклим осіннім дощем багато хто з них не мав чим прикрити голого тіла... адже вони не звикли до життя у наших суворих краях.
Ділавер-паша неприязно подивився на Жоравинського. Той мовчки витримав погляд.
- Воїни падишаха звикли до труднощів. Якщо ви, мій друже, вважаєте, що ці люди не в змозі загинути за іслам і свого падишаха, то ви помиляєтеся.
- Що ви, я в цьому не мав жодних сумнівів. Але мене цікавить: хіба потрібна така жертва милостивому падишахові? У будь-якому разі повинен нагадати: після всіх показаних тут баталій турки не мають чим пишатись, а поляки боятись.
Слова Жоравинського стали тим останнім, що переважило шальку терезів на користь польських посланців. Глибоко зітхнувши, Ділавер-паша взяв до рук келих із шербетом і запросив присутніх зробити те саме.
- Король Ляхистану має знати: його лицарі не лише хоробрі на полі бою, вони ще й талановиті дипломати... Добре, я заплющу очі на деяку зухвалість ваших вимог. Нехай це буде виявом і моєї доброї волі, адже поганий мир ліпший за добру війну. Пийте шербет, мої друзі, і ми разом будемо молитися за щасливий спокій.
- Усе ж, ми вважаємо, виказані нами вимоги є справедливими. Річ Посполита - велика держава. Великий візир має розуміти: якщо ми дозволимо Порті карати козаків, то мусимо взяти на себе обов'язок карати татар, підданих султана. Але чи сподобається це падишахові? Що ж до харачу, я заявляю від імені Сейму: Польща нікому данини не сплачує. Польський народ за свою волю ладен покласти життя. Це ви могли бачити протягом останнього місяця.
Разом з цим я не буду заперечувати, якщо вияв миролюбності короля - його щедрі дарунки, що їх наші посли зобов'язуються піднести султанові у Константинополі, будуть вважатися великим візиром цим самим харачем.
Ділавер-паша приховав посмішку. Він люто зиркнув на Собеського і промовив:
- Знаєте, чого ви добиваєтеся?
- Миру, о славний Ділавер-пашо.
- Ні! Ви добиваєтеся кари Оттоманської Порти. Я хотів, Аллах свідок моїм словам, припинити кровопролиття... Що ж. Ви зможете пересвідчитись у своїй помилці й, боюся, вона стане фатальною. Сьогодні шосте жовтня. Нам добре відомо про стан справ у вашому таборі. Брак харчів, фуражу і військових припасів уже добре дався взнаки нашим польським друзям. Так! А повальні хвороби обтяжуються ще й масовим дезертирством! Боюся, вам не позаздриш. То що ви скажете про ідею, що її я буду пропонувати падишахові, а саме: залишити військо у Хотині до середини листопада? І це не все. На зворотному шляху через Молдавію ми надішлемо на Польшу татар. Це будуть Ногайська, Кримська й Буджацька орди. А з ними підуть волохи, молдавани, болгари і всі мусульмани Європи. В них буде єдина мета: спустошувати польські землі протягом усієї зими. Щоб у вельможної шляхти земля горіла під ногами! А навесні, коли шляхи стануть прохідними, ми повернемося. Повернемось із сотнями тисяч нубійців, друзів, черкесів, бедуїнів і ще казна-кого. Ми пройдемо через пустелю, що її за зиму утворять татари, й зітремо з тіла землі Кам'янець, Львів, Краків і Варшаву. Каменя на камені не залишимо від недобитого Батиєм Києва, спалимо все, що горить! Місце триклятої Січі я накажу переорати і засіяти сіллю, щоби навіть нікчемний бур'ян не міг узяти життя від цього поганого місця!
Обличчя Ділавер-паші розчервонілося. Він нерухомо сидів на міндері, за мусульманською традицією схрестивши ноги і розкинувши поли шовкового халата, а з вуст його зривалися слова, що пашіли несамовитою люттю. Очі блищали. Та раптом його погляд згас, плечі опустились, і він продовжив попереднім ввічливим тоном:
- Якщо ви настоюєте на попередньому, це була моя вам відповідь, і з нею можете повертатися до свого табору.
- Великий візир - надзвичайно розумна людина, - по хвилині мовчанки відповів Собеський, - він стоїть на сторожі інтересів свого володаря, а це викликає в нас лише захоплення. Однак ми повинні зробити все від нас залежне для досягнення миру. Як вияв нашої доброї волі можу відректися від усіляких зазіхань на Молдавію. Нехай це буде нашою спробою примирення з великим візиром, а разом ось цей скромний для особи великого візира дарунок у розмірі тисячі талерів. Крім того, мені доручено передати великому візирові ще двадцять тисяч у разі досягнення нашої угоди...
Від Собеського до Ділавер-паші перекочував важкий гаман. Очі турка на мить блиснули й згасли. Але тепер у них замість дикої люті читався живий інтерес до співрозмовника. Тамуючи у грудях радість, Собеський зрозумів, що буря вщухла. Тут йому на допомогу прийшов Жоравинський:
- Хочу запевнити вас, славний Ділавер-пашо, у прихильності до вас... до вас і Оттоманської Порти. Мені дуже неприємно було бачити аскерів могутнього падишаха, коли вони поверталися після бойовища. О, це було жахливе видовище: полки проходили поблизу нашого шатра змучені і безсилі. Аскери ховали від сорому свої жахливі рани, а трупи спішно провозили у закритих возах. Мене брав великий жаль за цих людей: під промоклим осіннім дощем багато хто з них не мав чим прикрити голого тіла... адже вони не звикли до життя у наших суворих краях.
Ділавер-паша неприязно подивився на Жоравинського. Той мовчки витримав погляд.
- Воїни падишаха звикли до труднощів. Якщо ви, мій друже, вважаєте, що ці люди не в змозі загинути за іслам і свого падишаха, то ви помиляєтеся.
- Що ви, я в цьому не мав жодних сумнівів. Але мене цікавить: хіба потрібна така жертва милостивому падишахові? У будь-якому разі повинен нагадати: після всіх показаних тут баталій турки не мають чим пишатись, а поляки боятись.
Слова Жоравинського стали тим останнім, що переважило шальку терезів на користь польських посланців. Глибоко зітхнувши, Ділавер-паша взяв до рук келих із шербетом і запросив присутніх зробити те саме.
- Король Ляхистану має знати: його лицарі не лише хоробрі на полі бою, вони ще й талановиті дипломати... Добре, я заплющу очі на деяку зухвалість ваших вимог. Нехай це буде виявом і моєї доброї волі, адже поганий мир ліпший за добру війну. Пийте шербет, мої друзі, і ми разом будемо молитися за щасливий спокій.
Вы читаете Хотин
×