довелося заприсягтись у тому, що козакам якнайсуворіше буде заборонено виходити в море і нападати на землі кримського хана. Намагалися посли також добитися дозволу самим укладати угоду з ханом, мотивуючи це тим, що у разі покарання козаків за напади на Крим повинні бути покарані й татари, які плюндрують Україну. Та на це великий візир відповів твердо:
- Хан є ніщо інше, як прах біля ніг сонця всесвіту, руки пророка, нашого могутнього падишаха. Тож він чинитиме так, як скаже падишах...
Перейшли до другого питання - харачу. Тут турки висунули вимогу, що, на їхній погляд, була повністю обґрунтованою. А саме - Ляхистан має сплачувати велику данину - харач, на підставі якоїсь давньої угоди. Ця угода вказувала на васальну залежність Польщі від Османської імперії. Обурені Собеський і Жоравинський рішуче відмовилися. Погодитися на це, розуміли вони, - значить власноручно підписати свою поразку у війні. Тут на допомогу прийшов господар Радул.
Відійшовши з Собеським у дальній куток, він гаряче зашепотів послові у саме вухо:
- Я розумію вашу позицію, пане Собеський, але так не можна, повірте. Треба в чомусь поступатися.
- Але, слово гонору, це неможливо! Я відмовляюся ставити свій родовий герб під визнанням васальної залежності Речі Посполитої!
- Що ви! Я не про це веду мову.
- Тоді про що, прошу пана?
- Звісно, харач для вас образливий, але!.. - Радул підняв угору палець. - Гарний дипломат знайде вихід.
- Я не бачу тут виходу! Я бачу лише знущання над моєю отчизною! Запам'ятайте: ніякого харачу не буде.
- Не буде! Правильно! А ось дарунки султанові й такі дарунки, які достойні руки пророка на землі, будуть! Це ж у ваших інтересах.
Собеський замислився. Така постанова питання змінювала його суть. Дарунки султанові не принижують короля, навпаки, це вияв доброї волі й поваги. На це можна було погоджуватись. Урешті Собеський кивнув головою.
- Гаразд. Гадаю, на це ми можемо піти.
- Ну от і добре. Адже ми маємо намагатись обходити гострі кути!
Далі мова зайшла про Молдавію та Хотин, про долю вельможних бранців султана, що сиділи у семивежному замку в Стамбулі ще з часів битви під Цецорою. Обговорювали застарілі питання спірних кордонів, вирішували, які гарантії кожна зі сторін зможе надати під здійснення угоди, і ще цілу низку рутинних, але необхідних справ. Нарешті після всіх погоджень і суперечок була відпрацьована попередня угода. Виклавши її на папері, Радул вирушив з листами до великого візира. Він потайки радів з приводу надії на закінчення війни, яка найбільше позначилася на Молдавії та Волощині. Турецька, як і польська армії, завдавали непоправної шкоди його підданим. Гинули тисячі людей, плюндрувалися поля, сади й виноградники, тож Волощина вигравала у будь-якому разі, який вів би до швидшого відходу сторін, що воюють.
Але реакція Ділавер-паші на угоду позбавила Радула великої долі оптимізму. Великий візир, прочитавши листи, розлютився. Пожбуривши сувої на килими, він забігав по шатру.
- Вони нахабні, ці діти шайтана! О Аллах, закрий мої очі, я не в змозі дивитися на це! Як сміють ці мерзенні гяури дозволяти собі звертатися з такими вимогами! Я покажу їм, чого вони варті!
- Усе вирішувати вам, великий візире, - схилився у поклоні Радул. - Одне ваше слово, і вони повернуться до табору ні з чим.
- О, покарай їх, ангеле помсти Азраїле! Ти добре розумієш, що я не можу так закінчити переговори. Падишах жадає миру. Але чи можу я показати йому це? Ні, така угода мене не влаштовує!
- Тоді послухайте мене, нехай продовжаться роки ваші, права руко могутнього падишаха.
- Що ж ти запропонуєш?
- Зустріньтеся з ними спочатку ви. Це дасть змогу довести угоду до обопільної згоди. Тоді буде з чим постати перед очима падишаха.
Ділавер-паша зупинився, заклавши руки за спину.
- Розумію. Я теж про це думав. Сьогодні ввечері я чекаю послів Ляхистану в своєму шатрі. Про це не повинен довідатися падишах, я доповів йому, що угоду прийнято, і на завтра він чекає нас на церемонію її підписання.
- Я все зроблю! - Радул вклонився і попрямував до виходу з шатра.
Ділавер-паша повернувся.
- Стривай. А чи всі їхні вимоги ти виклав на папері?
- Хан є ніщо інше, як прах біля ніг сонця всесвіту, руки пророка, нашого могутнього падишаха. Тож він чинитиме так, як скаже падишах...
Перейшли до другого питання - харачу. Тут турки висунули вимогу, що, на їхній погляд, була повністю обґрунтованою. А саме - Ляхистан має сплачувати велику данину - харач, на підставі якоїсь давньої угоди. Ця угода вказувала на васальну залежність Польщі від Османської імперії. Обурені Собеський і Жоравинський рішуче відмовилися. Погодитися на це, розуміли вони, - значить власноручно підписати свою поразку у війні. Тут на допомогу прийшов господар Радул.
Відійшовши з Собеським у дальній куток, він гаряче зашепотів послові у саме вухо:
- Я розумію вашу позицію, пане Собеський, але так не можна, повірте. Треба в чомусь поступатися.
- Але, слово гонору, це неможливо! Я відмовляюся ставити свій родовий герб під визнанням васальної залежності Речі Посполитої!
- Що ви! Я не про це веду мову.
- Тоді про що, прошу пана?
- Звісно, харач для вас образливий, але!.. - Радул підняв угору палець. - Гарний дипломат знайде вихід.
- Я не бачу тут виходу! Я бачу лише знущання над моєю отчизною! Запам'ятайте: ніякого харачу не буде.
- Не буде! Правильно! А ось дарунки султанові й такі дарунки, які достойні руки пророка на землі, будуть! Це ж у ваших інтересах.
Собеський замислився. Така постанова питання змінювала його суть. Дарунки султанові не принижують короля, навпаки, це вияв доброї волі й поваги. На це можна було погоджуватись. Урешті Собеський кивнув головою.
- Гаразд. Гадаю, на це ми можемо піти.
- Ну от і добре. Адже ми маємо намагатись обходити гострі кути!
Далі мова зайшла про Молдавію та Хотин, про долю вельможних бранців султана, що сиділи у семивежному замку в Стамбулі ще з часів битви під Цецорою. Обговорювали застарілі питання спірних кордонів, вирішували, які гарантії кожна зі сторін зможе надати під здійснення угоди, і ще цілу низку рутинних, але необхідних справ. Нарешті після всіх погоджень і суперечок була відпрацьована попередня угода. Виклавши її на папері, Радул вирушив з листами до великого візира. Він потайки радів з приводу надії на закінчення війни, яка найбільше позначилася на Молдавії та Волощині. Турецька, як і польська армії, завдавали непоправної шкоди його підданим. Гинули тисячі людей, плюндрувалися поля, сади й виноградники, тож Волощина вигравала у будь-якому разі, який вів би до швидшого відходу сторін, що воюють.
Але реакція Ділавер-паші на угоду позбавила Радула великої долі оптимізму. Великий візир, прочитавши листи, розлютився. Пожбуривши сувої на килими, він забігав по шатру.
- Вони нахабні, ці діти шайтана! О Аллах, закрий мої очі, я не в змозі дивитися на це! Як сміють ці мерзенні гяури дозволяти собі звертатися з такими вимогами! Я покажу їм, чого вони варті!
- Усе вирішувати вам, великий візире, - схилився у поклоні Радул. - Одне ваше слово, і вони повернуться до табору ні з чим.
- О, покарай їх, ангеле помсти Азраїле! Ти добре розумієш, що я не можу так закінчити переговори. Падишах жадає миру. Але чи можу я показати йому це? Ні, така угода мене не влаштовує!
- Тоді послухайте мене, нехай продовжаться роки ваші, права руко могутнього падишаха.
- Що ж ти запропонуєш?
- Зустріньтеся з ними спочатку ви. Це дасть змогу довести угоду до обопільної згоди. Тоді буде з чим постати перед очима падишаха.
Ділавер-паша зупинився, заклавши руки за спину.
- Розумію. Я теж про це думав. Сьогодні ввечері я чекаю послів Ляхистану в своєму шатрі. Про це не повинен довідатися падишах, я доповів йому, що угоду прийнято, і на завтра він чекає нас на церемонію її підписання.
- Я все зроблю! - Радул вклонився і попрямував до виходу з шатра.
Ділавер-паша повернувся.
- Стривай. А чи всі їхні вимоги ти виклав на папері?
Вы читаете Хотин
×