Хотин

ударити на вчорашніх спільників. На мить Сагайдачний пригадав Юлія Цезаря і його знаменитий Рубікон. "Жереб кинуто!" - сказав великий римлянин і почав громадянську війну. Чи все так легко й просто йому далося, коли приймав він таке рішення... "Жереб кинуто!" - і все стане з ніг на голову! Брат постане на брата, діти - на батьків. А круки тільки цього й очікують. Кинуться! І хан, і султан, і московський цар...
Утім, вибору нема. Те, що він говорив Зискареві, було єдино правильним. Інакше для чого він добивався стільки літ гетьманської булави? Тільки інтереси козацтва повинен він враховувати, лише їх...
- Усе в руках Божих! - твердо мовив гетьман і повернувся до виходу.
Там уже стояв посланець.
- Слухаю.
- Пан полковник просив передати на словах: "Орел дбає про своїх дітей".
- Добре. Можеш іти.
Усе. Сагайдачний відчув, як скажена напруга, що охоплювала, мов лещатами, його тіло, поволі почала відступати. На мить застугоніла в скронях кров, але все тихше і тихше чулись її удари. У вухах одразу зашуміло, і перед очима попливли нудотні зелені кола. Пульсуючий біль сколихнувся у пораненій руці, поступово наповнюючи всю свідомість. Сагайдачний зробив кілька непевних кроків, рвонув комір і важко впав на килими. Перед очима пропливли стіни шатра, похідні меблі і перелякані обличчя джур. Потім усе кудись зникло. Провалився і він сам у чорну дзвінку порожнечу.

Опустивши обважнілу голову, сидів Журко біля поламаної гармати. Важко сперся плечима на холодний чавун і мовчки дивився на втоптану тисячами ніг землю. Поволі хміль вийшов із нього і залишив у думках лише пекучий сором за вчорашні події. Лише одне питання вогненними літерами відбивалось у його свідомості: "Як таке могло трапитись? " Як могло статися, що його, мов злодія, почепили до гармати і поклали поряд добрячий оберемок замашних дубових київ?
І не побиття боявся Журко, навіть не смерті. Лише в очі товаришам зазирнути брав його страх. А що, як побачить там зневагу? Ніколи не ховався за чужими спинами, сміливо зустрічав і кулі, і ятагани. Першим здирався на мури під вогняним дощем і кам'яним градом. А в шинку? Коли пекли в кишені золоті, чи не перший сипав ними жидові в пику? Кого зустрічав, усіх пригощав. Бувало три дні по Січі музик водив, а за ними гарбу з бочкою горілки! Добрим тоді для них був Семен Журко! А тепер прикували ось... Розумів, що все по правді, за звичаєм, та хіба од того легше? Не втримався, хильнув оковитої в поході, навіщо? Ой, горе, горе козакові! Буйна голівонька до біди доведе, а ще й під хмелем...
- Що зажурився? - відірвав від думок веселий голос.
Журко підняв голову і зустрівся поглядом із Самійлом Коржиком. У руках той тримав окраєць хліба й казанок із саламахою. З-за спини у нього виглядали Товкач і Маківка.
- Вам що? - Журко відвернув погляд.
- На ось, їж.
- Не хочу.
- Їж, кажу, скурвий сину, бо киями так нагодуємо, що очі стулиш! - Коржик вхопив з оберемка замашного кия, не менше сажня у довжину. За ним, нічого не кажучи, побрали киї Товкач і Маківка.
Журко мовчки похитав головою.
- Ну, дивися. Саламату і хліб тут ось залишу, біля гармати. А ти вибачай, відходимо тебе, як звичай вимагає. Нема чого в поході пити і без причини руки розпускати.
Журко встав на ноги.
- Бийте. Спини туркам не показував і ви не побачите.
За мить три киї загуділи, засвистіли, розсікаючи повітря. На Журка посипалися важкі удари, глухо віддаючись від грудей, спини, плечей і голови. Били немилосердно. Киї приставали з ляском, розриваючи сукно жупана і зчісуючи шкіру. На голові й обличчі Журка зачервоніла кров.
Нарешті Коржик кинув кий і витер спітніле чоло.
- Досить! Не тримай на нас зла - що заробив, те й маєш.
Усі троє повернулись і пішли геть. Журко сплюнув кров із розсіченої губи і важко сів на землю. Він не намагався витерти кров, як щойно не намагався затулитися від київ. Зітхнувши, підтяг до себе казанок і почав їсти холодну саламату. Біль у тілі, що його залишили киї, відволікав від важких думок, тож Журко бездумно дивився перед собою і жував,