навалившись спиною на гармату і розігнувши в колінах ноги. Через годину підійшов Келеп. Без слів він витягнув грубого кия і зиркнув на Журка. Той звівся на ноги. Замахнувшись, Келеп щосили вдарив Журка поперек грудей. Страшна сила удару підняла козака в повітря і кинула на землю вже за гарматою. Келеп подивився на цурпалок, що залишився в його руках після удару, хмикнув і, кинувши цурпалок на землю, попрямував до кабиць. Після цього Журко не вставав десь із чверть години.
Бажаючі покарати винного підходили цілий день. Дехто лише хитав головою і відходив, дехто бив лише для виду, але були й такі, що намагалися влучити у найвразливіші місця понівеченого Журкового тіла. Журко так само зводився перед кожним на ноги, дивився на нього налитими кров'ю очима й не намагався прикритись. Обличчя його вже було скрізь укрите синцями й засохлою кров'ю, а жупан перетворився на лахміття. Іноді козаки приносили йому воду чи їжу, але на цьому й закінчувалось їхнє милосердя. Важкі киї все сипалися на Журка, а він мовчав. Лише важко дихав і спльовував кров.
Нарешті ввечері знову підійшов Келеп. Мовчки відпихнув якогось козака, що вкотре замахнувся на Журка києм. Охнувши, той полетів шкереберть. Келеп подивився на скаліченого запорожця і сумно похитав головою.
- Дісталося тобі, Семене! Добре малахаїв набравсь.
Журко похитувався, наче п'яний. З грудей йому виривався важкий свист.
- Ну от що... - Келеп підвищив голос, - досить козака марудити. Давайте, товариство, збирайтесь-но сюди. І курінного покличте...
Коли підійшов Микита Непийпиво, Келеп звернувся до нього:
- От що, батьку, треба відпускати Журка, побратима мого. Досить йому. За свою провину перед товариством він заплатив. А на горло карати нема за що. Знаю-бо його, як тебе, і голову за нього покладу.
Микита оглянув Журка і теж похитав головою.
- Ну, що скажеш, Семене? - запитав.
- Горілка. Вона, клятуща! Простіть, браття, за те, що звичай порушив. А як нема на те вашої волі, не поминайте лихом і свічку поставте, - хрипким голосом вимовив Журко, який усе ще хитався, немов п'яний.
- Треба простити! - подивився Микита на козаків. - Що думаєте, товариство?
Кілька хвилин панувала важка мовчанка. Потім залунали вигуки:
- Пустити!
- Досить з нього!
- Тепер сам подумає і десятому закаже!
- Журко - добрий козак! Досить з нього!
- Що ж, товариство не проти... Ну, то кидайте шапки і будемо пускати козака, - підбив підсумки Микита.
Угору злетіли, як одна, п'ять сотень козацьких шапок. Той самий мовчазний коваль збив з почорнілих від крові рук Журка кайдани. В цю мить сили нарешті зрадили козака. Похитнувшись, він почав падати вперед, поки не наштовхнувся на могутнє плече Келепа. Той, стурбовано позираючи на побратима, підхопив його й поволік до кабиці.
- Ну, все, все, Семене. Зараз тебе обмию, перев'яжу. Ще й хильнути дам! Так, так, харцизи ж, певно, всі печінки повідтовкли, то воно треба... Ех, що ж ти, біда... Як то воно... Ну, та годі, все владнається...
Чухаючи потилиці, козаки дивилися на могутню постать Келепа, що, мов дитину, пригорнув до себе Журка, і не впізнавали його. Хіба це той Келеп, що розкидав у бою ворогів, ламав кулаком дубові дошки і гнув підкови? Він раптом постав зовсім іншим. Відкрилась у душі суворого воїна чарівна скринька доброти. Переяславський курінь притих. Усі з повагою проводжали очима дві дивні постаті. А ті йшли повільно, невиразні у вечірніх сутінках.
Ще два дні сперечалися польські посли з турками з приводу одного лише козацького питання, поки не добилися свого. Собеський стояв на своєму твердо і на всі вимоги відповідав одним і тим самим: гонор лицаря не дозволяє порушити клятву, дану козакам ще покійним Ходкевичем.
- Ще за небіжчика нашого литовського гетьмана Яна Кароля Ходкевича обіцяно їм було під честю і сумлєнієм, що їх не відступимо, туркам не видамо і без зносин з ними ані не приступимо до трактату, ані тим більше не укладемо. І звідси гетьман Сагайдачний зі старшинами і полковниками найважнішими були на таємних радах, тому й тепер у їхньому колі я маю здати докладну реляцію з усіх переговорів і докінчення трактатів. Як вияв моєї прихильності все це я кажу перед славними лицарями Війська Запорізького Тарасом Ганжою, генеральним осавулом, і Іваном Зискарем, полковником.
Нарешті турки піддалися. Хитрий Есаад й одразу не сподівався на видачу козацької старшини, але стояв на своєму якомога довше, маючи на меті своїми поступками у цьому питанні вибороти ліпші умови в подальших. Усе ж Собеському
Бажаючі покарати винного підходили цілий день. Дехто лише хитав головою і відходив, дехто бив лише для виду, але були й такі, що намагалися влучити у найвразливіші місця понівеченого Журкового тіла. Журко так само зводився перед кожним на ноги, дивився на нього налитими кров'ю очима й не намагався прикритись. Обличчя його вже було скрізь укрите синцями й засохлою кров'ю, а жупан перетворився на лахміття. Іноді козаки приносили йому воду чи їжу, але на цьому й закінчувалось їхнє милосердя. Важкі киї все сипалися на Журка, а він мовчав. Лише важко дихав і спльовував кров.
Нарешті ввечері знову підійшов Келеп. Мовчки відпихнув якогось козака, що вкотре замахнувся на Журка києм. Охнувши, той полетів шкереберть. Келеп подивився на скаліченого запорожця і сумно похитав головою.
- Дісталося тобі, Семене! Добре малахаїв набравсь.
Журко похитувався, наче п'яний. З грудей йому виривався важкий свист.
- Ну от що... - Келеп підвищив голос, - досить козака марудити. Давайте, товариство, збирайтесь-но сюди. І курінного покличте...
Коли підійшов Микита Непийпиво, Келеп звернувся до нього:
- От що, батьку, треба відпускати Журка, побратима мого. Досить йому. За свою провину перед товариством він заплатив. А на горло карати нема за що. Знаю-бо його, як тебе, і голову за нього покладу.
Микита оглянув Журка і теж похитав головою.
- Ну, що скажеш, Семене? - запитав.
- Горілка. Вона, клятуща! Простіть, браття, за те, що звичай порушив. А як нема на те вашої волі, не поминайте лихом і свічку поставте, - хрипким голосом вимовив Журко, який усе ще хитався, немов п'яний.
- Треба простити! - подивився Микита на козаків. - Що думаєте, товариство?
Кілька хвилин панувала важка мовчанка. Потім залунали вигуки:
- Пустити!
- Досить з нього!
- Тепер сам подумає і десятому закаже!
- Журко - добрий козак! Досить з нього!
- Що ж, товариство не проти... Ну, то кидайте шапки і будемо пускати козака, - підбив підсумки Микита.
Угору злетіли, як одна, п'ять сотень козацьких шапок. Той самий мовчазний коваль збив з почорнілих від крові рук Журка кайдани. В цю мить сили нарешті зрадили козака. Похитнувшись, він почав падати вперед, поки не наштовхнувся на могутнє плече Келепа. Той, стурбовано позираючи на побратима, підхопив його й поволік до кабиці.
- Ну, все, все, Семене. Зараз тебе обмию, перев'яжу. Ще й хильнути дам! Так, так, харцизи ж, певно, всі печінки повідтовкли, то воно треба... Ех, що ж ти, біда... Як то воно... Ну, та годі, все владнається...
Чухаючи потилиці, козаки дивилися на могутню постать Келепа, що, мов дитину, пригорнув до себе Журка, і не впізнавали його. Хіба це той Келеп, що розкидав у бою ворогів, ламав кулаком дубові дошки і гнув підкови? Він раптом постав зовсім іншим. Відкрилась у душі суворого воїна чарівна скринька доброти. Переяславський курінь притих. Усі з повагою проводжали очима дві дивні постаті. А ті йшли повільно, невиразні у вечірніх сутінках.
Ще два дні сперечалися польські посли з турками з приводу одного лише козацького питання, поки не добилися свого. Собеський стояв на своєму твердо і на всі вимоги відповідав одним і тим самим: гонор лицаря не дозволяє порушити клятву, дану козакам ще покійним Ходкевичем.
- Ще за небіжчика нашого литовського гетьмана Яна Кароля Ходкевича обіцяно їм було під честю і сумлєнієм, що їх не відступимо, туркам не видамо і без зносин з ними ані не приступимо до трактату, ані тим більше не укладемо. І звідси гетьман Сагайдачний зі старшинами і полковниками найважнішими були на таємних радах, тому й тепер у їхньому колі я маю здати докладну реляцію з усіх переговорів і докінчення трактатів. Як вияв моєї прихильності все це я кажу перед славними лицарями Війська Запорізького Тарасом Ганжою, генеральним осавулом, і Іваном Зискарем, полковником.
Нарешті турки піддалися. Хитрий Есаад й одразу не сподівався на видачу козацької старшини, але стояв на своєму якомога довше, маючи на меті своїми поступками у цьому питанні вибороти ліпші умови в подальших. Усе ж Собеському
Вы читаете Хотин
×