Хотин

порогами. Молов на сатанинських млинах Дід-порога, гуркотів меншими Кодаком, Сурою, Звонцем і Лоханню. Гнав хвилі через перекати, поспішаючи злитися з недалеким уже Чорним морем. А хто би порівняв ті багаті рибою води з тим, що маємо тепер?! Не знайдеш ти такого... Коропи, чичуги, пістрюги, срібні карасі. А осетри? Осетри, як колоди! А що вже звірини у лісах та плавнях... Вовки, лисиці, борсуки, дикі кози, чокалки. У нескінченних плавнях Великого Лугу - козацького батька - водилися дикі свині, бобри, сайгаки. Здіймалися на крило над очеретами тисячі качок, лебедів, дрохв, хохітви, диких гусей, голубів, лелек, журавлів, тетерок, куріпок. Били копитом на могилах, роздивляючись навкруги, жеребці-тарпани. У високих травах ховалися велетенські гадюки - полози, що їх народний поговір нагородив силою, здатною подолати озброєного вершника разом із конем, здавлюючи нещасних залізною хваткою страшних кілець. Запоріжжя, слава минулого...
Цю ідилію дикої природи порушували лише швидкі татарські чамбули, що скаженою хвилею пролітали крізь запорізькі степи, і линули, минаючи Дике Поле, далі, через Україну, на Польщу. Кривавими віхами позначали свій шлях. А там, уволю попаливши й пограбувавши, поверталися. Йшли, переобтяжені живим товаром-ясиром та нехитрим селянським скарбом...

Нарешті спека взяла своє, і, наблизившись до Савур-могили, Микита зняв шапку з голеної голови. Укотре витер спітніле чоло. У люльці догоріли рештки тютюну. Микита неспішно витяг її з рота, вибив до халяви і стромив за очкур.
- Дідько б його взяв, те кляте сонце, - мовив сам до себе. - Бусурман би випікало! Отакої! Савур-могила... там он балка. І де ті шибеники?..
Микита помовчав хвилину, потім замотав за вухо неслухняний оселедець і звернувся вже до коня:
- Ну що, Гайдуче, притомився?
Кінь тихо заіржав і, скосивши голову вбік, подивився одним оком на вершника. Здавалося, розумна тварина відчувала, що звертаються саме до неї. Микита погладив товариша по шиї.
- Зараз, знайдемо, знайдемо. Там і паша, і вода...
Раптом він замовк, почувши неподалік шелест трави.
За якусь мить з обличчя запорожця зник той похмурий, навіть сонливий вираз, що ось уже багато годин осявав його, мов печатка. З тоненьким дзижчанням вилетіла з піхов шабля, а рука натягнула повід. Він, мов звір, зачаївся у траві, прихиливши чубату голову до кінської гриви. Кілька хвилин напружено прислухався.
Неподалік чувся брязкіт збруї, бренькання кобзи і неголосний спів. Нарешті! Микита випрямився у кульбаці й послав шаблю назад у піхви. Легенько стиснувши ногами коня, поїхав через зарості тирси у напрямку, звідки долинав спів. Голос ставав усе гучнішим, і через кілька десятків кроків Микита виринув на галявину серед скошених трав. Кінь зупинився, а назустріч схопилися дві постаті у білих сорочках і синіх шароварах.
На яскравому сонці зблиснули криві гострі леза.
Микита оглянув присутніх довгим поглядом. На його обличчі повільно з'явилася широка посмішка.
- Добридень, панове-молодці, - він притримав сполоханого коня. - А що ж це ви на братчика, та й з шаблюками? Чи хіба я у вас теля з'їв?
Обидва козаки поховали зброю. Підійшли ближче і, зачекавши доки Микита спішиться, по черзі вхопили його в обійми.
- Микито! Нарешті! Де ж ти так довго?! - плескав його по плечах молодший із запорожців.
- Як де? На Січі! Хіба звідти вислизнеш, з тих клятих шинків?.. Ти, Андрію, напевне, ліпше за інших знаєш.
- А чому ліпше? - удавано образився Андрій.
Микита подав руку другому побратимові.
- Здоров був, Максиме!
- Здоров, братику!
- Як справи? Уполювали що?
- Ще б не вполювати, - хвалькувато відказав Андрій. - Тарпана за сто кроків, першою кулею! Горбоносику, скажи!
Максим засміявся.
- Поцілив, поцілив. А от на біса він тобі був потрібен?
- Це ти від заздрощів... А як я його? Щек! Тільки й ногами дриґнув!
Микита Непийпиво й собі почав сміятися. Нарешті він відчув себе серед справжніх друзів. Уже кілька тижнів вони мандрували степом у пошуках дичини й можливості розвіяти нудьгу, що опановувала всіх справжніх запорожців у занадто