Хотин

На дні казана нічого не залишилося. Витерши ложки, козаки поховали їх до сніданку і запалили люльки. Кілька хвилин мовчали, освітлюючи обличчя помаранчевими вогниками. Потім Микита, ні до кого не звертаючись, мовив:
- А що, панове-молодці, засиділися бачу, - він лукаво підморгнув Андрієві. - Добре засиділись!
- Та кажи вже, ідоле, дідько б тебе взяв! - не витримав нарешті Кульбаба.
- Допитливій Варварі на базарі носа відірвали! - глузливо підкинув Горбоніс.
- І ти йди до чорта! Ех, треба було йти з Дурилом на море... Чому вас послухав?!
Непийпиво поважно глянув на нього й нарешті почав розповідати:
- Може, й недобре зробив, що у море не пішов, а може, й добре, хтозна?.. Я тебе не тримав. Що з того, якщо в церкву ходили, побратимами підписувалися, хіба це означає весь час разом триматися? Що там, в Анатолії, що тут, що на Волощині, одно діло робимо. Але як так вийшло, чого гарячку пороти...
- Вибач, - опустив голову Кульбаба.
- Ну, то справи такі. Ще тиждень тому на Січі били гармати. Казав Омелько Галас, цілий день стріляли. Збирали у похід. Потім іще три дні ладнали вози, а третього дня вийшли. Ідуть наші пани-молодці Чорним шляхом на з'єднання з городовими полками гетьмана. Кажуть, Бородавка зібрав десь до тридцяти тисяч війська у Сухій Діброві, у кошового були від нього гінці... Отже, зустрітися маємо десь на Чорному шляху між Богуславом та Вінницею. Треба не баритися, наздоганяти.
- Тобто під Хотин?
- Туди. Турки пруть великою силою. Уже Дунай перейшли. Під час Великої Ради вирішили ставати супроти них разом із ляхами.
Андрій ляснув себе долонею по коліну.
- Ну, нарешті! Без діла сидіти радощів мало. Ех ти доле моя, доле... Я би ще зараз поїхав! - він підхопив кобзу, що лежала порад, і почав перебирати струни.
Максим сприйняв новину спокійніше. Він байдужно посмоктував люльку, потім запитав, звертаючись до Микити:
- А сам що мислиш?
- А я що? З ляхами, то з ляхами...
- Не думав, що Бородавка згодиться. Хіба подарує їм Косинського, Наливайка?.. Унію нарешті?
- Напевне, вже подарував. Урешті, його на Раді сам митрополит благав. Козаки погодилися... Сагайдачний до короля поїхав, вигідні умови виторгував. Він старшина розумний, може, й чого витребує...
- Ой, не віриться.
- Побачимо. Наше діло бути там, де отаман зі старшиною, а вони нехай про решту думають.
Тим часом Кульбаба, переповнений відчуттям козацького щастя, відклав кобзу.
- Нарешті! - повторив і схопив Микиту в обійми. - Дай розцілую тебе, братику, за таку новину!
Він щосили стиснув Микиту, весело при цьому сміючись. Микита, який сам міг похвалитися неабиякою силою, відчув міць ведмежих обіймів.
- Чекай, іроде, задушиш! Пусти, кажу! - нарешті вирвавшись, він одпихнув Андрія. - От насів, харцизяка...
Та Кульбаба ніби й не чув. Він підбіг до Максима й ухопив його в обійми. Після чергової лайки і стусана закружляв у гопаку навколо полум'я, що вже згасало. Деякий час він виписував одчайдушні присади, а потім, підхопившись, одним махом злетів на коня. З несподіванки кінь став дибки й голосно заіржав. Андрій лівою рукою вхопив його за гриву, а правою видобув шаблю.
- Тримайся, Османе, хоч зубами за вітер! - прокричав, вимахуючи блискучим у променях вогнища лезом. - Їдуть до тебе славні хлопці-запорожці! Молися своєму поганому Аллахові, може, він тобі зарадить, куди тікати!
Максим похитав головою.
- І що ж він випив? Чарку...
- Хіба річ у чарці? - посміхнувся Микита у довгі вуса. - Випив для запалу, а дурощів своїх удосталь...
Микита дивився на радісного Кульбабу і згадував ще, здавалося, недавні події. Коли ж він уперше побачив цього непосидючого хлопчиська? У пам'яті почали спливати картини минулих походів, боїв, тихих вечорів серед неосяжних плавнів Великого Лугу...
Перед очима постав чотирнадцятирічний хлопчина з потрісканими губами, чорним від степових вітрів обличчям і шаленим блиском в очах. Він похапцем розповідав, що з ним трапилось, і мовчали довкола нього сивочубі запорожці.
А історія його була, на жаль, надто розповсюджена для тих часів, і козаків, власне, дивувало те, що малий узагалі