неволі.
Коли турки зрозуміли, що їх ошукано, було вже пізно. Запорожці, кинувшись червоною хвилею, знесли засідку й до ноги вирізали загін. Жоден із бундючних сипахів не уникнув кривавих поминок по сорока двох братчиках, що полягли біля човнів. І все це завдяки одному лише Трохимові Коваленку, котрий вистояв там, де не змогли вистояти й досвідчені козаки. Тож на зворотному шляху прямо в козацькій чайці його прийняли у товариство і за давнім звичаєм охрестили... Сипахою! До сліз регочучи, запорожці згадували наполоханий вираз на заюшеному кров'ю обличчі під величезною чалмою...
Нарешті Андрій безсило опустився на землю і, відсапуючись, прислухався до теревенів Сипахи.
- ...А я гульк - татарка за каменем сидить! Молодесенька! - Сипаха мрійливо закотив банькаті очі. - Гарнесенька!
- І що, діду, закохалися? - одразу ж під'юдив Кульбаба.
- Та ні, бісів сину. Я її шаблюкою...
- Тю... І навіщо б воно?
- Вона з пістоля у мене цілилася. Так ось!
- Ти диви! - Андрій удавано здивувався.
- Бісова баба, - зітхнувши, додав старий.
- Ось тобі й маєш! - не вгавав Кульбаба. - І не жаль було?
Сипаха замислився, згадуючи минулі часи, потім іще раз зітхнув.
- Чому ж не жаль... Воно ж баба, дарма, що бусурманка, - старий посмоктав люльку. - Але сказати, дітки, по правді, баби - то від диявола! Скількох козаків вони зіпсували, ой-ой-ой! Скількох лицарів віри святої занапастили! То хіба люципер, ворог людський, знає... Глянеш, бува, - Сипаха показав обличчям, як він "бува, дивився", - був козак - і нема. Уже в гречкосії, баболюбе, на паланку. А ото товариство січове вже й покинув. А хіба воно життя - біля баби за плахту триматися? Сам бабою зробишся, їй-бо!
Андрій жваво підморгнув Максимові і панібратськи поклав Сипахові на плече руку.
- Ну, ви, діду, переборщили. Багато ж славних молодців і серед гніздюків. Хоча, звичайно, не таких, як оце ми з вами!
Сипаха струснув із плеча Андрієву руку.
- Хто це ми? Цуценя ти нерозумне! Тьху! Ти скільки хліба козацького з'їв? - бурчав він без злості на Андрія. - Був би Петро живий, скуштував би ти не раз його батога. Батько твій порядок любив...
- А таки ні! - вихопився раптом Товкач. - Без баби теж не можна. От прийдеш із війни, а вже воно і хата, і в хаті. Та на столі. А як пригорнеться... Ех! Та й сини ростуть, у Січ-матінку поповнення. Аякже?
- І гречка! - у тон йому замахав головою Андрій.
- Та йди ти!
Максим не втримався.
- А от ви, діду, хоч і старші, хоч і більше бачили, а я з вами тут не згоден! - сказав він до Сипахи.
- Так, діду! Запричитали: баба - погано, баба до біди доведе! А нам одна Горбоносика...
- Зачекай!
Андрій ураз замовк, почувши, що Горбоніс знову заводиться.
- Так-от. Були ми торік у Кам'янці. Від волохів із листом до кошового повертали, - почав розповідь Максим. - Пам'ятаєте?
- Звичайно, пам'ятаю. Десь із місяць вас на Січі не було.
- Ну, от. Була в мене, одне слово, сутичка там із двома ляхами. Біля шинку. Не сподобалося панам, що запорожець перед ними шапку не ламає. Ну, звичайно, довго не говорили, пішло на шаблі. З першим я впорався досить швидко, зате другий виявився добрячим рубакою. Міцний лях був, та й фехтував вправно. Усе ж таки впорався я з ним. Але зрозумів, що до табору не дійти, сильно мені дісталося. Кров так і юшила. Кілька кварталів я ще відійшов, знав-бо: смерті двох шляхтичів мені б не подарували. Знаєте, як воно в ляха?
- Чому ж не знаємо, - загомоніли присутні.
- Куштували лицарського гонору... ладніші пахолками змагатись, а не на шаблі.
- І що далі? - перервав гомін Товкач.
- А що далі... пам'ятаю небагато, - Максим задумливо поглядав на язики полум'я. - Кімната. Велика кімната. Жіноче обличчя наді мною. Було досить темно, проте я добре бачив її. Надзвичайно вродлива... Так ось, батьку Сипахо, через два
Коли турки зрозуміли, що їх ошукано, було вже пізно. Запорожці, кинувшись червоною хвилею, знесли засідку й до ноги вирізали загін. Жоден із бундючних сипахів не уникнув кривавих поминок по сорока двох братчиках, що полягли біля човнів. І все це завдяки одному лише Трохимові Коваленку, котрий вистояв там, де не змогли вистояти й досвідчені козаки. Тож на зворотному шляху прямо в козацькій чайці його прийняли у товариство і за давнім звичаєм охрестили... Сипахою! До сліз регочучи, запорожці згадували наполоханий вираз на заюшеному кров'ю обличчі під величезною чалмою...
Нарешті Андрій безсило опустився на землю і, відсапуючись, прислухався до теревенів Сипахи.
- ...А я гульк - татарка за каменем сидить! Молодесенька! - Сипаха мрійливо закотив банькаті очі. - Гарнесенька!
- І що, діду, закохалися? - одразу ж під'юдив Кульбаба.
- Та ні, бісів сину. Я її шаблюкою...
- Тю... І навіщо б воно?
- Вона з пістоля у мене цілилася. Так ось!
- Ти диви! - Андрій удавано здивувався.
- Бісова баба, - зітхнувши, додав старий.
- Ось тобі й маєш! - не вгавав Кульбаба. - І не жаль було?
Сипаха замислився, згадуючи минулі часи, потім іще раз зітхнув.
- Чому ж не жаль... Воно ж баба, дарма, що бусурманка, - старий посмоктав люльку. - Але сказати, дітки, по правді, баби - то від диявола! Скількох козаків вони зіпсували, ой-ой-ой! Скількох лицарів віри святої занапастили! То хіба люципер, ворог людський, знає... Глянеш, бува, - Сипаха показав обличчям, як він "бува, дивився", - був козак - і нема. Уже в гречкосії, баболюбе, на паланку. А ото товариство січове вже й покинув. А хіба воно життя - біля баби за плахту триматися? Сам бабою зробишся, їй-бо!
Андрій жваво підморгнув Максимові і панібратськи поклав Сипахові на плече руку.
- Ну, ви, діду, переборщили. Багато ж славних молодців і серед гніздюків. Хоча, звичайно, не таких, як оце ми з вами!
Сипаха струснув із плеча Андрієву руку.
- Хто це ми? Цуценя ти нерозумне! Тьху! Ти скільки хліба козацького з'їв? - бурчав він без злості на Андрія. - Був би Петро живий, скуштував би ти не раз його батога. Батько твій порядок любив...
- А таки ні! - вихопився раптом Товкач. - Без баби теж не можна. От прийдеш із війни, а вже воно і хата, і в хаті. Та на столі. А як пригорнеться... Ех! Та й сини ростуть, у Січ-матінку поповнення. Аякже?
- І гречка! - у тон йому замахав головою Андрій.
- Та йди ти!
Максим не втримався.
- А от ви, діду, хоч і старші, хоч і більше бачили, а я з вами тут не згоден! - сказав він до Сипахи.
- Так, діду! Запричитали: баба - погано, баба до біди доведе! А нам одна Горбоносика...
- Зачекай!
Андрій ураз замовк, почувши, що Горбоніс знову заводиться.
- Так-от. Були ми торік у Кам'янці. Від волохів із листом до кошового повертали, - почав розповідь Максим. - Пам'ятаєте?
- Звичайно, пам'ятаю. Десь із місяць вас на Січі не було.
- Ну, от. Була в мене, одне слово, сутичка там із двома ляхами. Біля шинку. Не сподобалося панам, що запорожець перед ними шапку не ламає. Ну, звичайно, довго не говорили, пішло на шаблі. З першим я впорався досить швидко, зате другий виявився добрячим рубакою. Міцний лях був, та й фехтував вправно. Усе ж таки впорався я з ним. Але зрозумів, що до табору не дійти, сильно мені дісталося. Кров так і юшила. Кілька кварталів я ще відійшов, знав-бо: смерті двох шляхтичів мені б не подарували. Знаєте, як воно в ляха?
- Чому ж не знаємо, - загомоніли присутні.
- Куштували лицарського гонору... ладніші пахолками змагатись, а не на шаблі.
- І що далі? - перервав гомін Товкач.
- А що далі... пам'ятаю небагато, - Максим задумливо поглядав на язики полум'я. - Кімната. Велика кімната. Жіноче обличчя наді мною. Було досить темно, проте я добре бачив її. Надзвичайно вродлива... Так ось, батьку Сипахо, через два
Вы читаете Хотин
×