Хотин

дні я був уже в таборі, а вона, яка мене виходила й привезла до коша, сильно ризикувала... Заміжня була. Польського хорунжого дружина.
- Так воно, синку, - зарипів Сипаха, - часом доля таке підносить...
Старий і далі щось провадив, але Максим уже не чув ні його, ні інших, він поринув спогадами у ту мить, коли побачив над собою її...
- О Свята Діво, він помре! Пані, ви розумієте, в якому можете опинитися становищі?! - долітав переляканий голос із темряви.
- Спокійно! - хоча очі були повні сліз, голос пролунав твердо... і надзвичайно милозвучно. - Оленко, подай чистої тканини й теплої води, хутко!
- Ти ангел? - раптом Максим зрозумів, що чує свій голос.
- Ви ще жартуєте? Оленко, швидше!
- Ось тканина, я вже принесла, зараз вода...
Максим відчував себе якось дивно. Це обличчя серед погано освітленої кімнати виглядало нереальним. Чому ж за ним темрява? Чи, може, це у нього в очах? Стало весело.
- Які тут жарти, - знову промовив він. - Мені здається, що таке обличчя може мати лише надзвичайна істота.
Вона не відповіла. Лише повні очі сліз.
- Якщо ти ангел, я згоден помирати. Гадаю, що не помилився б. Господи! Яка ти гарна!
- Мовчіть!
Десь стукнули двері. Незабаром він почув легенькі дотики пальців, трохи згодом налякане шепотіння:
- Матінко свята! Хіба з людини може витекти стільки крові? Пані Юстисю, давайте допоможу.
- Я сама... Принеси ліпше полотна, напевне, не вистачить.
Задріботіли, віддаляючись, кроки.
- В ангела є помічниця?
- Пан надзвичайно допитливий.
- О, ні. Після погляду твоїх очей все інше не цікаве.
- Чому тоді запитуєте?
- Це пусте... мені здається, я тепер не зможу тебе забути.
- Годі! Ви марите... Ну ось, здається, кров зупинено. Вам дуже боляче?
- Боляче? Що ти! Дай мені руку.
Одразу ж відчув гарячою шкірою долоні прохолоду тендітних пальчиків. Ледь-ледь стиснув. У цей час побачив у її очах щось таке, від чого тенькнуло в серці. І пальці ледь чутно відповіли на потиск. Чи, може, здалось?..
- А я думаю, - долинув крізь образи минулого голос Андрія, - це не головне. Ну, чому ж тоді бабу на Січ не пускають? Щось воно є!
- Так то не в бабі діло! Пусти її до таких шибеників, як оце ти, - біди не оберешся! - відповів Микита.
- З чого б це?
- А з того! Вона тобі цицьку покаже, а ти сядеш і будеш плакати! Кавалір ще мені!
Зі сміху впала майже половина куреня. Сильніше за всіх реготав Товкач, який не забув Андрієві "гречку".
- Ну, то ще як знати! - відбивався Кульбаба.
- А що там знати, як є, плакатимеш! - устряг до розмови Товкач, та, мабуть, невчасно.
- О! - Андрій зробив великі очі. - Це що за філька?! Ти чого не спиш? Дивись, як повернемось, Одарці все розкажу, ото відлупцює!
Сміх ще подужчав. Нарешті надійшов курінний і почав гримати:
- Ану, цить! Спати краще б лягали... іржете, мов коні. Кульбабо, це вже ти до одного місця дорогу розповідаєш?
- Що ви, батьку! - Андрій зробив чесне обличчя. - Але якщо ви прийшли послухати...
- Та йди ти... - махнув рукою Беркут.
Через годину нарешті почали вкладатися. Подекуди ще палахкотіли вогнища, нагадуючи Яссам, що небезпека поряд, але більша частина козаків уже хропіла. Розкинулися просто неба. Безтурботно підставили обличчя легесеньким струменям нічного вітерця. Лише їздили навколо великого, зробленого з возів табору комонні вартові. Час від часу