Хотин

- Ні, синки, облоги не буде, - почувся голос старого запорожця Гниди, - повірте моєму слову. В них часу нема з такою нікчемною купкою бавитися. Попереду поляки, попереду все військо козацьке. Їм туди потрібно, до Хотина.
- А що ж вони надумали?
- Та біс їх знає, поганців. Поживемо - побачимо.
Незабаром знизу з'явились яничари. Вони несли великі в'язанки хмизу і полотняні мішки з порохом. Залишаючись поза межами досяжності козацьких мушкетів, складали хмиз великим півколом навкруг печери. Нарешті стали зрозумілими їхні наміри. Турки збиралися підкурити козаків, як підкурюють у норі лиса.
Андрій послинив палець і підняв угору. Ледве відчутний струмінь повітря дув у печеру. Якщо яничари підпалять багаття, у печері скоро не стане чим дихати. Перша думка, що з'явилася в голові Андрія, була зробити вилазку. Миттєвим нападом скинути турків до річки і загасити вогні. Але чим більше він думав, то більше переконувався, що це абсолютно неможливо. Навіть якщо припустити, що козаки прорвуться крізь нищівний вогонь яничарок, залишається питання: чи надовго буде відтягнута їхня доля. Адже через кілька годин турки поновлять запаси дров та пороху. Про те, щоб пробиватися через багатотисячний табір купкою у півсотні душ, а саме стільки їх і залишилося, не могло бути й мови. У повітрі повисло гнітюче чекання.
Раптом звідкілясь іздалеку пролунав крик ламаною українською мовою:
- Гей, уруси, виходьте по одному, і падишах залишить вам ваші нікчемні життя!
- Це що за птиця? - мовив хтось.
- Ти хто такий? - крикнув Гнида.
- Я посол великого падишаха, хай продовжить Аллах роки його, пропоную від його імені врятувати ваші нещасні гяурські душі.
- О-о! Ти, напевне, піп! - знову загув, як у бочку, Гнида.
Невідомий голос помовчав, засвоюючи почуте. Потім озвався ще один.
- Великий падишах наказав передати, що ви славні воїни. Він пишається вашою мужністю, тож пропонує вам життя й волю, якщо ви припините опір.
- Чиє життя? - закричав Андрій.
- Ваше! - донеслося. - Зараз воно не варте й куруша.
- Ти там знаєш, скільки воно варте... А воля й без того з нами! Давай торгуйся, може, ще щось маєш?
- Коли ми запалимо хмиз, вам настане кінець!
- Ні! Ти не піп, - провадив свого Гнида, - ти потурнак псячий, чого ж ти душі праведні рятувати лізеш?!
Запанувала мовчанка.
- За попом пішли. Гнида умовив-таки! - зробив підсумок Андрій.
- Якщо ви складете зброю і приймете віру пророка, то будете вільними. Вільними й багатими. Повірте, падишах уміє тримати слово, - почулося нарешті.
- Ну, лицарство, в потурнаки кличуть, підемо?
Іронічні нотки в голосі Андрія викликали несамовитий сміх серед людей, які вже давно з напруженням очікували смерті. Кількаденна облога, темні стіни печери, ворожий табір, що серед нього вони опинилися, - все це натягувало нерви струною, душило, силкуючись зламати загартовану на Січі волю. Психічна енергія рвалася назовні, загрожувала перетворитися у паніку, жах, що сковував м'язи. І нарешті подолала запони, перетворилася на... гомеричний регіт. Повільно наростаючи, хвиля шаленого сміху вибилася з-під низького склепіння на кам'янисті схили над Прутом. Запорожці, задихаючись, трималися за животи. Тут чулись і пискляве "і-і-і", і громоподібне "го-го-го", і ще сотні відтінків у тому несамовитому вибухові веселощів. Серед цього чулися на адресу падишаха такі репліки, що від них біліли, як віск, невидимі парламентери.
Нарешті в отворі печери виросла постать старого сивовусого Гниди. Чорного від степового сонця й порохового диму, з довжезним оселедцем і золотим кулком у вусі. З люлькою в зубах і в розірваній сорочці, що крізь неї проглядали волохаті груди. У широких червоних шароварах. У всьому вигляді козака було стільки сили, стільки лихої вдачі, що жодна рука не змогла натиснути на собачку мушкета.
- Чуєш, бусурмане?! Вони не хочуть!!! - прогримів страшний голос.
- Ви всі помрете тут лютою смертю! - зашипів той самий голос.
Обличчя Гниди мов закам'яніло. Очі палали люттю, а на вкритих зморшками щоках заграли жовна.