сильним струменем забила кров. Він кілька разів ударив ногами й затих. Султан підійшов до наймолодшого серед бранців. Хлопчині на вигляд не було ще й двадцяти. Узявши його за підборіддя, Осман заглянув у каламутні від болю очі.
- Скільки тобі років, гяуре?
- Сімнадцять.
- Отже, і ти нічого не боїшся?
- Боюсь.
- О, це досить цікаво! Ми тебе послухаємо.
- Боюсь, що товариші мої скажуть, що я помер не як справжній козак!
- Добре! Це ми тобі дозволимо! Помреш як собака!
Осман витягнув ятаган і вдарив хлопця ним у живіт.
Той застогнав і зігнувся. Руки, що ними затиснув рану, вмить стали мокрими від крові. Султан підхопив його за чуб і підняв голову, знову намагаючись заглянути у вічі.
- Ти задоволений? Скажи, тобі подобається?
Хлопчина щось пробелькотів.
- Що він каже? - звернувся Осман до перекладача. Білий від страху волох побілів ще більше і дрібно затремтів.
- Він посмів зрівняти падишаха з кобилячим лайном, о горе моїм вустам!
- Шайтан!
Осман повалив хлопця на землю і, ставши ногою йому на горло, устромив ятаган у широко розкрите око. Сіпнувшись, хлопець помер.
- Ну, добре. Поговоримо інакше. Принесіть лук.
Султан сів на подушки і дозволив наповнити свій келих вином.
- Ти! - він указав на одного з козаків. - Скажи, скільки людей у вашому війську.
Той весело посміхнувся.
- Багато. На вас усіх вистачить, крові вашої пустити. У нас, на Запоріжжі, так: що лоза - то козак, а де байрак - там по сто, по двісті козак. Тож привітати тебе буде...
Запорожець не договорив: стріла з Османового лука вп'ялась у саме серце. Султан відклав лук.
- Тепер ти, - він указав на наступного бранця. - Скажи хоч, скільки вас у тій печері було. Якою силою ви понад тисячу моїх вояків на той світ відправили?
Бранець, здавалося, не помічав, що сталось із його товаришами.
- Та було нас, може, сотня, а може, й не було. І були б ще боронились, якби ви, бісові діти, нас не підкурили. Ось така правда. Повертай ліпше, султане, голоблі додому. Там, - він вказав у далечінь, - таких, як ми, десятки тисяч. Ніколи славні запорізькі лицарі вам цієї землі не віддадуть. Кров'ю вмиєтесь і тут, у Волощині, і в самому Царгороді!
- Він сказав правду? - Осман суворо подивився на Гусейн-пашу.
- Він бреше, о падишаху. Нехай твої божественні вуха будуть закриті для брехні цього гяура. Я клянуся тобі, їх було не менше двох тисяч.
Осман звернувся до козака:
- А яка тобі різниця, собако, де ми вмиємося кров'ю? До цього ти приймеш смерть люту. І я обіцяю, мої кати будуть старанними, - він знову схопився на ноги. - Я накажу всіх вас четвертувати! Ти знаєш, що це?
- Ні, розкажи.
- Завтра, на світанку, тобі відріжуть руку, саму лише долоню. І перемотають, щоб ти, собако, не стік кров'ю, щоб добре зрозумів, що з тобою діється. Потім через годину тобі відітнуть ногу. До коліна! Це буде дуже боляче, дуже! Так ти пролежиш до півдня, і кожен із моїх славних аскерів зможе плюнути тобі в очі! Опівдні тобі відріжуть другу руку по лікоть, а ще через годину ступню другої ноги. Усе буде тривати довго, ти матимеш багато часу для того, щоб оцінити могутність Порти. Я гадаю, що ти встигнеш проклясти ту вовчицю, котра привела тебе на цей світ, і навіть свого нечестивого бога. І коли, нарешті, ти все це зробиш, з останніми променями сонця тобі відітнуть голову. Повір мені, ти чекатимеш цієї миті так, як не чекав нічого ще у своєму нікчемному житті! Тобі подобається?
Козак байдуже сплюнув і витер кров із розбитих губ.
- Що ж, усе в руках Божих. Скільки міг, вас, поганців, бив. Тепер ось і мій час. Шкода тільки, мало вас у пекло спровадив. Яку сотню чи півтори, вже й не пам'ятаю. У нас, султане, у запорожців, так кажуть: убив бусурмана - гріх один
- Скільки тобі років, гяуре?
- Сімнадцять.
- Отже, і ти нічого не боїшся?
- Боюсь.
- О, це досить цікаво! Ми тебе послухаємо.
- Боюсь, що товариші мої скажуть, що я помер не як справжній козак!
- Добре! Це ми тобі дозволимо! Помреш як собака!
Осман витягнув ятаган і вдарив хлопця ним у живіт.
Той застогнав і зігнувся. Руки, що ними затиснув рану, вмить стали мокрими від крові. Султан підхопив його за чуб і підняв голову, знову намагаючись заглянути у вічі.
- Ти задоволений? Скажи, тобі подобається?
Хлопчина щось пробелькотів.
- Що він каже? - звернувся Осман до перекладача. Білий від страху волох побілів ще більше і дрібно затремтів.
- Він посмів зрівняти падишаха з кобилячим лайном, о горе моїм вустам!
- Шайтан!
Осман повалив хлопця на землю і, ставши ногою йому на горло, устромив ятаган у широко розкрите око. Сіпнувшись, хлопець помер.
- Ну, добре. Поговоримо інакше. Принесіть лук.
Султан сів на подушки і дозволив наповнити свій келих вином.
- Ти! - він указав на одного з козаків. - Скажи, скільки людей у вашому війську.
Той весело посміхнувся.
- Багато. На вас усіх вистачить, крові вашої пустити. У нас, на Запоріжжі, так: що лоза - то козак, а де байрак - там по сто, по двісті козак. Тож привітати тебе буде...
Запорожець не договорив: стріла з Османового лука вп'ялась у саме серце. Султан відклав лук.
- Тепер ти, - він указав на наступного бранця. - Скажи хоч, скільки вас у тій печері було. Якою силою ви понад тисячу моїх вояків на той світ відправили?
Бранець, здавалося, не помічав, що сталось із його товаришами.
- Та було нас, може, сотня, а може, й не було. І були б ще боронились, якби ви, бісові діти, нас не підкурили. Ось така правда. Повертай ліпше, султане, голоблі додому. Там, - він вказав у далечінь, - таких, як ми, десятки тисяч. Ніколи славні запорізькі лицарі вам цієї землі не віддадуть. Кров'ю вмиєтесь і тут, у Волощині, і в самому Царгороді!
- Він сказав правду? - Осман суворо подивився на Гусейн-пашу.
- Він бреше, о падишаху. Нехай твої божественні вуха будуть закриті для брехні цього гяура. Я клянуся тобі, їх було не менше двох тисяч.
Осман звернувся до козака:
- А яка тобі різниця, собако, де ми вмиємося кров'ю? До цього ти приймеш смерть люту. І я обіцяю, мої кати будуть старанними, - він знову схопився на ноги. - Я накажу всіх вас четвертувати! Ти знаєш, що це?
- Ні, розкажи.
- Завтра, на світанку, тобі відріжуть руку, саму лише долоню. І перемотають, щоб ти, собако, не стік кров'ю, щоб добре зрозумів, що з тобою діється. Потім через годину тобі відітнуть ногу. До коліна! Це буде дуже боляче, дуже! Так ти пролежиш до півдня, і кожен із моїх славних аскерів зможе плюнути тобі в очі! Опівдні тобі відріжуть другу руку по лікоть, а ще через годину ступню другої ноги. Усе буде тривати довго, ти матимеш багато часу для того, щоб оцінити могутність Порти. Я гадаю, що ти встигнеш проклясти ту вовчицю, котра привела тебе на цей світ, і навіть свого нечестивого бога. І коли, нарешті, ти все це зробиш, з останніми променями сонця тобі відітнуть голову. Повір мені, ти чекатимеш цієї миті так, як не чекав нічого ще у своєму нікчемному житті! Тобі подобається?
Козак байдуже сплюнув і витер кров із розбитих губ.
- Що ж, усе в руках Божих. Скільки міг, вас, поганців, бив. Тепер ось і мій час. Шкода тільки, мало вас у пекло спровадив. Яку сотню чи півтори, вже й не пам'ятаю. У нас, султане, у запорожців, так кажуть: убив бусурмана - гріх один
Вы читаете Хотин
×