Так вони бігли все швидше й швидше, а потім вже майже летіли, так що навіть Орел над їхніми головами нітрохи не обганяв їх. Вони пробігали долину за долиною, вибігали крутими схилами пагорбів і ще швидше збігали вниз, проносилися вздовж річок, іноді перетинали їх, перепливали гірські озера, немов живі гоночні човни, поки за блакитним, як бірюза, довгастим озером не побачили зелений пагорб. Схили його були крутими, як у піраміди, навколо вершини тяглася зелена стіна, а за стіною розкинули гілля дерева, і листя на них здавалося срібним, а плоди — золотими.
— Далі вгору й далі вглиб! — заревів Єдиноріг. І вони помчапися до пагорба й злетіли по ньому, як хвиля в затоці злітає на скелі. Хоча схили були крутими, немов скат даху, а трава гладенька, як на крикетному полі, ніхто не послизнувся. Лише на вершині вони сповільнили біг, перед великими золотими воротами. У першу хвилину жоден з них не відчув у собі хоробрості відчинити їх. Кожний почувався як тоді, коли вони побачили плоди: "Чи сміємо ми? Чи дозволено? Чи на нас тут чекають?”.
І поки вони так стояли, звук величезного рога, дивно гучний і приємний, пролунав у саду за стіною. Ворота розчинилися. Ти- ріян затамував подих і чекав, хто ж вийде. І ось вийшов той, кого він найменше припускав побачити: маленький, гладкий, гострозорий Миш, що розмовляє. На голові в нього був обруч з червоним пером, ліва лапа лежала на руків’ї довгої шпаги. Він поклонився — як граційно він поклонився! — і вимовив тоненьким голоском:
— В ім’я Лева, радуйтеся! Далі вгору й далі вглиб!
Тиріян побачив, як король Пітер, король
Едмунд і королева Люсі кинулися вперед і встали на коліна, вітаючи Миша й вигукуючи: “Рипічипе!”. Тиріянові перехопило подих: він зрозумів, що перед ним один з найвеличні- ших героїв Нарнії, Миш Рипічип, який боровся у великій битві під Беруні, а після цього ходив на Край Світу з королем Каспіяном Мореплавцем. Він завмер, уражений, і раптом відчув, як міцні руки обійняли його і до щоки притислася м’яка борода. Знайомий голос вимовив:
— Ну як ти, синку? Виріс і схуд з тих пір, як ми розсталися.
Це був його власний тато, славний король Ерліян, але не такий, якого його бачив Тирі- ян востаннє вдома, блідим і пораненим після бою з велетнем. І навіть не сивоволосим воїном, яким Тиріян пам’ятав його в останні роки. Це був молодий і веселий король, якого він знав у раннім дитинстві, коли маленьким грав з ним літніми вечорами перед сном у палацовому саду в Кер-Правелі. Він згадав навіть пахощі хліба й молока, які йому давали на вечерю.
Алмаз сказав собі: “Нехай вони поговорять, а потім я підійду й привітаю славного короля Ерліяна. Чимало соковитих яблук одержав я від нього Лошам”. Але наступної хвилини він думав уже про інше: з воріт вийшов Тарпан, могутній і шляхетний, і навіть Єдиноріг втратив би сміливість у його присутності — величезний крилатий Тарпан Крилань. Він подивився на лорда Діґорі, на леді Поллі й заіржав: “Братику! Сестричко!”, і обоє з криками “Крилань! Крилань!” кинулися його цілувати.
Миш знову поквапив їх. Вони пройшли через золоті ворота й заглибилися в солодкісні пахощі під деревами, де змішувалися світло й тіні й де земля пружинила під ногами, вони крокували по білих квітах і дивувалися, що всередині набагато просторіше, ніж здавалося ззовні. Але ніхто не встиг про це подумати, бо їх зусібіч ішли зустрічати.
Здається, тут були всі знайомі вам створіння (якщо ви пам’ятаєте історію Нарнії). Тут були: Сова, Хитайболот Хмуротвань, король Ріліян, Урятований від Чарів і його мати, дочка Зірки, і його великий батько, король Кас- піян. А поруч з ними — лорд Дриніян, лорд Берн, гном Трам і Боровик, славний Борсук, з Кентавром Громобоєм і сотнею інших героїв Великої війни за звільнення. З іншого боку вийшов Кор, славний король Орландії, і король Лум, його батько, а також королева Ара- віта, хоробрий принц Корин Залізний Кулак, його брат, а з ними кінь Ігого й тарпана Уін- ні. А потім — Тріян розгубився від
