чогось у дійсному світі. Тобі не було потреби оплакувати Нарнію, Люсі. Усе найважливіше в старій Нарнії, усі дорогі створіння — усе через Двері взято в справжню Нарнію. Вони, звичайно, стали трішки іншими. Адже справжня річ відрізняється від своєї тіні, як життя — від сну.
Ці його слова й голос потрясли їх, як звуки труби. А потім він тихо додав, ніби про себе: “Все це є в Платона, все в Платона... Боже мій, чому їх тільки вчать у цих школах!” — і старші діти розсміялися. В іншому світі, давним- давно, коли борода його не була золотою, а сивою, вони чули від нього ці самі слова. Лорд Діґорі зрозумів, чого вони сміються й сам розсміявся. Але незабаром всі. знову стали серйозними, бо, ви знаєте, від такого дивного щастя робишся серйозним. Воно занадто чудове, навіть для жарту.
Важко пояснити, як сильно відрізнялася від Нарнії ця залита сонцем країна, так само як важко було описати смак плодів. Спробую пояснити. Уявіть собі, ідо ви знаходитеся в кімнаті, вікно якої виходить на чудову морську затоку чи на зелену річкову долину, а на протилежній стіні висить дзеркало. Коли ви відвертаєтеся від вікна, то бачите в дзеркалі й море й долину. В певному сенсі вони ті самі й водночас інші — глибші, дивовижніші, немов уривок з повісті, яку ви ніколи не читали, але дуже хочете прочитати. Ось так відрізнялася стара Нарнія від нової. Нова була набагато вагомішою: кожен камінь, квітка чи кущик трави здавалися якимись значнішими. Я не можу описати цього ліпше. Якщо ви опинитеся там, то зрозумієте, що я маю на увазі.
Єдиноріг виразив те, що всі відчували. Він ударив копитом об землю, заіржав і вигукнув:
— Нарешті-то я вдома! Ось моя справжня батьківщина! Цю країну я шукав усе життя, хоч і не знав про неї колись! Ми любили нашу На- рнію тільки за те, що іноді вона скидалася на цю. Го-го-го! Далі вгору, далі вглиб!
Він труснув головою й понісся вперед — галопом Єдинорога, і в нашому світі миттєво зник би з очей. А тут трапилася дуже дивна річ. Всі побігли за ним і з подивуванням зрозуміли, що не відстають. Так, так! — не тільки люди й Пси, але навіть маленький товстенький Лопух і коротконогий гном Поггін. Вітер бив в обличчя, немов вони мчалися у відкритій машині. Земля втікала назад, ніби за вікном швидкого потяга. Вони бігли все швидше й швидше, але ніхто не втомився й ніхто не запихався.
? Розділ шістнадцятий *
ПРОЩАВАЙ, КРАЇНО ТІНЕЙ
Якби ви могли бігти без утоми, не уявляю, щоб вам схотілося чогось іншого, хіба що вас зупинила б якась особлива причина. Особлива причина й спонукала Юстаса вигукнути: Агов! Стійте! Стійте, куди ми біжимо!
Перед ним лежав Кам’яний Казан, за Казаном — високі неприступні скелі, й зі скель, блискаючи на сонці, немов потік алмазів, темно-зелені в тіні, безупинно падали тисячами тонн води Великого Водоспаду. І гуркіт його вже досяг їхніх вух.
— Не зупиняйтеся! Далі вгору, далі вглиб! — крикнув Дальнозор, злітаючи вгору.
— Йому добре, — сказав Юстас.
Але Алмаз теж вигукнув:
— Не зупиняйтеся! Далі вгору й далі вглиб! Це зовсім легко!
Його голос ще звучав у ревінні водоспаду, як він уже пірнув у Казан. Тоді й решта одне за одним з голосними сплесками
