— Я бачив її народження, — промовив лорд Діґорі. — Не припускав, що доживу й побачу її смерть.
— Государі, — сказав Тиріян, — леді праві, що плачуть. Я й сам плачу. Я бачив, як умирала моя мати. Який світ, крім Нарнії, я знав? Не стійкістю, але великою нечемністю було б не оплакувати її.
Вони пішли геть від Дверей, від гномів, які все ще сиділи кільцем у своєму уявлюваному Хліву. Вони йшли, говорили про прадавні війни, про дні миру, про древніх королів і всю славу Нарнії.
Пси бігли поруч, але говорили мало треба було все обнюхати. Вони бігали колами взад-вперед і нюхали, нюхали, поки не почали чхати. Раптом щось їх схвилювало, і вони засперечалися: “Так, це він”. — “Ні, не він”. — “Я про це й говорив — кожний зачує”. — “Забери свій ніс, дай я понюхаю”.
— Що там, двоюрідні брати мої? — запитав Пітер.
— Тархистанець, государю, — в один голос загавкали Пси.
— Де? Покажіть! — сказав Пітер. — Як би він не зустрів нас, ми будемо йому раді.
Пси кинулися вперед, потім помчалися назад, причому так швидко, наче від цього залежало їхнє життя, і з голосним гавкотом сповістили, що це справді тархистанець. (Пси, що розмовляють, зовсім, як звичайні, поводяться так, немов усе, що вони роблять, не- ймовірно важливе).
Друзі пішли за Псами.
Молодий тархистанець сидів під каштанами біля чистого струмка.
Це був Ємет.
Він відразу ~
встав і церемонно вклонився.
— Мілорде, — сказав він Пітеру, — я не знаю, друг ви мені чи ворог, але й те й інше — честь для мене. Хіба не сказав поет, що доблесний друг — найбільший дарунок, а доблесний ворог — дарунок не менший?
— Мілорде, — відповідав Пітер, — чи є необхідність нам ворогувати?
— Розкажіть, хто ви й що з вами трапилося, — попросила Джилл.
— Напевно, це довга розповідь, давайте поп’ємо й присядемо, — прогавкали Пси. — Ми зовсім видихнулися.
— Ще б ні, мчалися всю дорогу чимдуж, — сказав Юстас.
Отже, люди сіли на землю, а Пси гучно напилися зі струмка й теж сіли, часто дихаючи й звісивши язики. Алмаз залишився стояти, поліруючи ріг об білу шкіру.
