Зірки стояли позаду і сяяли так яскраво, що опромінили навіть схили північних земель. Відтіля в Нарнію повзли величезні істоти: дракони, гігантські ящери й безпері птахи з крильми кажанів. Вони зникли в лісах, і на кілька хвилин запанувала тиша. Потім, спочатку десь дуже далеко, пролунали стогони й крики. І ось зусібіч полилися звуки: шерех, тупіт, хлопання крил. Вони наближалися, підходили все ближче й ближче, уже можна було розрізнити тупіт маленьких ніжок і шльопання великих лап, цокіт маленьких копит і гримотіння величезних ратиць. Незабаром з’явилися тисячі мерехтливих очей. І нарешті з-під дерев прожогом вибігли тисячі, мільйони всіляких створінь — звірі, що розмовляли, гноми, фавни, сатири, велетні, тархистанці, жителі Орландії, одното- пи й дивні, надприродні істоти з далеких островів і невідомих західних земель. Усі вони бігли у Двері, до Аслана.
Ця частина пригоди скидалася на сон, і її потім важко було відновити в пам’яті. Наприклад, пізніше ніхто не міг пригадати, як довго це тривало — чи то кілька хвилин, чи то проминули роки. Напевно, якби Двері не збільшилися в багато разів або звірі не зменшилися до розміру комах, така величезна юрба нізащо б не помістилася в них. Але на той момент ніхто не думав про такі речі.
Істоти бігли швидко, і чим ближче вони підбігали до зірок, тим яскравіше горіли їхні очі. Але, опинившись перед Асланом, кожен завмирав і дивився прямо на нього (і я не припускаю, що вони могли б не дивитись, навіть якби й прагли), і з кожним відбувалося одне з двох. У деяких обличчя разюче змінювалося, спотворене страхом і ненавистю, але лише на долю секунди. Раптово вони, прямо на очах, втрачали дар мови. Вони ставали просто звичайними тваринами. І всі, хто так дивився на Аслана, відходили праворуч (ліворуч від нього) і зникали в його величезній чорній тіні — вона, як ви пам’ятаєте, простелялася ліворуч від Дверей. Більше діти їх не бачили. Інші ж дивилися в обличчя Аслана з любов’ю, хоча чимало їх при цьому страшенно боялися. І всі вони проходили в Двері, праворуч від Аслана. Між ними попадалися дивні істоти. Юстас навіть запримітив одного з трьох гномів, які стріляли в Коней. Але дивуватися було ніколи (втім, це його й не стосувалося), бо велика радість витісняла все інше. Поміж щасливими створіннями, які тепер натовпом стояли навколо Тиріяна і його друзів, були всі, кого вони вважали загиблими. Тут були Кентавр Руномудр
і Єдиноріг Алмаз, славний Ведмідь і сміливий Кабан, був Орел Дальнозор і хоробрі Пси, Коні і гном Поггін.
— Далі вглиб, далі вгору! — закричав Ру- номудр, і його копита зацокали на захід. Інші не зрозуміли його, але дуже розхвилювалися. Кабан привітав друзів рохканням. Ведмідь пробурчав було, що нічого не тямить, як раптом помітив позаду фруктові дерева й поквапливо зашкутильгав до них. Тут, без сумніву, він знайшов дещо цілком зрозуміле. Пси залишилися, виляючи хвостами, і Поггін залишився, він потискував усім руки й посміхався на весь свій чесний рот. Алмаз схилив королеві на плече білосніжну голову, а король щось шепотів Алмазу на вухо. Потім усі знову спрямували погляди за Двері.
У Нарнії тепер господарювали лише дракони і ящери. Вони ходили туди-сюди, виривали з коріннями дерева й ламали їх, немов стебла ревеню. За лічені хвилини ліс зник, країна зробилася голою, оголилися всі нерівності, всі ці пагорки й
І раптом щось біле — довга, рівна, біла смужка, що спалахнула в світлі зірок, — рушило до них зі східного краю землі. Невідомий звук широкою хвилею розорав тишу: спочатку начебто шепіт, потім гамір, потім ревіння. Це була стіна вируючої води. Здійнялося море. На відкритій, як пустеля, землі все було добре видно. Видно, як розливаються ріки, як озера стають ширшими, зливаються в одне, долини перетворюються на нові озера, а пагорби —
на острови й острови ці зникають. І вересові
