— От, бачите, — сказав Аслан. — Вони не дадуть собі допомогти. Вони обрали вигадку замість віри. їхня в’язниця — в їхній уяві, але вони — у в’язниці. Я не можу вивести їх назовні, бо вони занадто багато думають про те, щоб не дати себе провести. Що ж, ходімо, діти. На мене чекає інша робота.
Він підійшов до Дверей—усі пішли за ним — підняв голову й проричав: “Прийшов час!”, потім голосніше: “Час!”, потім так голосно, що затремтіли зірки: “ЧАС!". Двері розчахнулися.
«І* Розділ чотирнадцятий
У НАРНІЇ НАСТАЄ НІЧ
Вони стояли поруч з Асланом, одесную його, й дивилися у відкриті Двері.
Багаття згасло, землю огорнув морок. Ніхто не здогадався б, що попереду — ліс, якби верхівки дерев не вимальовувалися чорними силуетами на тлі зоряного неба. Коли Аслан заричав знову, вони побачили чорну тінь. З лівого краю небес вона покрила зірки й росла, росла, поки не набрала обрисів величезної людини, найбільшого з велетнів. Діти добре знали Нарнію й зрозуміли,- де він стоїть. Він стояв на високій вересовій долині, яка простиралася до півночі за рікою Шрибл. Джилл і Юстас згадали, як за давніх часів у глибоких печерах під цією рівниною вони бачили сплячого велетня й чули, що його звуть Батько Час і він прокинеться в той день, коли скінчиться світ.
— Так, — сказав Аслан, хоча вони не проронили ні слова. — Поки він спав, його звали Час. Тепер, коли він прокинувся, то одержить нове ім’я.
Темний силует на тлі зірок змінився — велетень підніс до губ ріг. І трохи пізніше (звук поширюється повільніше) вони почули голос рога, страшний і високий, виповнений дивної й страшної краси.
Тієї ж миті небо заполонилося падаючими зірками. Навіть якщо падає одна зірка, це дуже красиво, а тут їх було десятки, сотні, і ось вони полилися нескінченним срібним дощем. Через якийсь час вони побачили ще одну чорну тінь прямо в себе над головою, на самій покрівлі неба. Може, це хмара, — подумав Едмунд. Зірок там не було, одна чорнота, однак навколо тривала зоряна злива. Беззоряна пляма розповзалася все ширше, ширше, поки не почорніла чверть неба, потім половина, і нарешті зірки падали лише поблизу самого обрію.
Тремтячи від подиву (і трохи від страху), вони раптом зрозуміли, що відбулося. Це зовсім не хмара росла над ними, це була порожнеча. На чорному небі більше не існувало зірок. Усі зірки впали, Аслан погукав їх додому.
Найбільш вражаючими були останні хвилини, коли зірки почали падати поруч з ними. Це не були величезні розпечені кулі, як у нашому світі. Важкими краплями падали люди, що блищать (Едмунд і Люсі колись уже зустрічали людину-зірку). їхнє довге волосся було подібне до розплавленого срібла, списи скидалися на розпечений добіла метал. Вони стрімко летіли вниз з чорного повітря, швидше кинутого каменю, і приземлялися з голосним шипінням, і трава загорялася під їхніми ногами. Зірки плавно обходили дітей і зупинялися десь позаду, трохи правіше.
Тепер, коли на небі не залишилося зірок, мала б наступити повна темрява, але цього не трапилося — юрба зірок виливала сліпуче біле світло. Безкрайні нарнійські ліси, ідо розстелялися на багато миль, немов освітлювалися могутнім ліхтарем. Кожне деревце, ледь не кожен пучок трави відкидав чітку чорну тінь. Кожен листочок був окреслений так різко, що здавалося, ним можна порізатися.
А на траві перед ними лежали їхні тіні, і найбільша, величезна, страшна — тінь Асла- на. Вона стелилася далеко вліво, під небом, на якому ніколи більше не буде зірок.
