пустища ліворуч від них,, і найвищі гори праворуч від них з гуркотом і плескотом обсипалися, сповзали в бурхливе море. Вода з бурлінням підійшла до самого порога Дверей, але не проникла за них і тепер пінилася біля самих передніх лап Аслана. І ось від порогу, де вони стояли, скільки вистачало ока простяглася рівна гладінь води до самого обрію, де вона зливалася з небом.
Раптом там зблиснула смужка сумної й лиховісної зорі. Вона росла над водою, робилася яскравішою й світлішою, і ось вони вже перестали розрізняти світло зірок, які стояли позаду них. Нарешті зійшло сонце. Побачивши його, лорд Діґорі й леді Поллі тихенько кивнули одне одному. Якось, в іншому світі, у них на очах умерло сонце, тому вони відразу зрозуміли, що й це сонце вмирає. Воно було втричі, ні — у двадцятеро — більше звичайного й темно-темно-червоне. Промені його впали на гіганта Часа, і він теж зробився червоним, і весь простір безбережних вод зробився немов кров.
Зійшов місяць, зовсім не там, де слід, дуже близько від сонця, і теж здавався червоним. Язики полум’я потяглися до нього від сонця, немов змії чи вуса багряного вогню. Сонце було як спрут, воно наче намагалося притягти до себе місяць вогненними щупальцями. Напевно, воно й притягло: місяць рушив, спочатку повільно, потім усе швидше, швидше, поки язики полум’я не зімкнулися навколо нього й він не перетворився на величезну кулю, подібну до палаючого вугілля. Величезний шматок вогню відвалився від нього й упав у море. Хмара пару здійнялося вгору.
І Аслан сказав:
— Нехай наступить кінець.
Гігант кинув ріг у море. Потім простягнув руку — вона здавалася зовсім чорною й тяглася на тисячі миль, через все небо, поки не дотяглася до сонця. Він взяв сонце й стис його, як апельсин. І відразу запала повна темрява.
Усі, крім Аслана, відскочили назад, немов ошпарені різким поривом студеного вітру. Краї Дверей покрилися льодом.
— Пітере, Верховний Королю Нарнії, — сказав Аслан, — зачини Двері.
Тремтячи від холоду, Пітер нахилився до темряви й потягнув Двері. Вони заскрипіли по льоду. Потім досить незграбно (бо за кілька секунд руки його посиніли й оніміли) він вийняв золотий ключ і замкнув їх.
Усе, що вони бачили за Дверима, було дивним. Але ще більш дивним було побачити тепле денне світло, блакитне небо, квіти під ногами й сміх в очах Аслана.
Він швидко обернувся, припав до землі, хльоснув себе хвостом і кинувся вперед, на захід, як золота стріла.
— Далі вгору! Далі вглиб! — крикнув він через плече. Але хіба міг хтось за ним угнатися? І вони потихеньку направилися слідом.
— Отже, — сказав Пітер, — ніч упала на Нарнію. Люсі, ти плачеш? Коли ми всі тут і Аслан веде нас?
— Не зупиняй мене, Пітере, — відповіла Люсі. — Аслан не став би. Я знаю, я впевнена, тут немає нічого поганого — оплакувати Нарнію. Подумай про всіх, хто залишився там, мертвий, замерзлий, за цими Дверима.
— Я сподівалася всією душею, — сказала Джилл, — що вона існуватиме завжди. Наш світ не може. Я гадала, Нарнія може.
