¦І* Розділ п'ятнадцятий ?
ДАЛІ ВГОРУ Й ДАЛІ ВГЛИБ
— Знайте, о доблесні королі, — сказав Емет, — і ви, о леді, чия краса опромінює всесвіт: я — Емет, сьомий син Харфі- тархана з міста Ташбаан, що на захід від пустелі. Я прийшов до Нарнії пізніше за інших, загін наш у двадцять дев’ять списів вів Ришда-тархан. Почувши вперше, що похід наш здійснюється на Нарнію, я зрадів, бо багато чув про вашу країну й жадав зустрітися з вами в битві. Та ледь я довідався, що ми повинні переодягтися торговцями (яка ганьба воїнові й синові тархана!), що ми повинні брехати й хитрувати, радість покинула мене. Але гірше було попереду — нам звеліли прислужувати мавпі. Мавпа ж оголосила, що Аслан і Таш — одне, і світ стемнів у моїх очах. Тому що з дитинства мого я служив Таш з великим бажанням пізнати її глибше й, можливо, коли-небудь заглянути їй в обличчя. Але ім’я Аслана було мені ненависне.
Ви бачили, ніч за ніччю нас збирали перед халупою з солом’яним дахом і розпалювали вогонь, і Мавп виводив з халупи когось на чотирьох ногах, але роздивитися те створіння було годі. Усі люди й усі звірі кланялися йому й віддавали шану. Мені здавалося, що Мавп обдурив Ришду, бо те, що виходило з Хліву, не було ні Таш, ні будь-яким іншим богом. Я почав уважно спостерігати за тарханом
і слухати кожне його слово й зрозумів, що він теж не вірить. Він вірив у Таш не більше за Мавпа, бо в іншому разі не посмів би насміхатися над нею.
Коли очі мої відкрилися, великий гнів охопив мене. Я дивувався, чому щира Таш не вразить нечестивців небесним вогнем. Я зібрав свою волю, я сховав свій гнів і стримав свій язик і чекав, чим все це скінчиться. Однак минулої ночі Мавп не вивів жовту істоту. Він сказав: хто хоче глянути на Ташлана (так вони з’єднали ці два імена, начебто вони — одне), той мусить по одному ввійти в халупу. І я сказав собі: “Безумовно, це новий обман”. Коли Кіт зайшов і вискочив, збожеволівши від страху, я знову сказав собі: “Воістину, Таш з’явилася. Вони погукали її без знання й віри, і ось вона серед нас, і помститься за себе”. І хоча серце моє від жаху перед величчю Таш ослабшало, бажання було вище за страх. І я вгамував тремтіння, стис зуби й зважився глянути в обличчя Таш, хоча б це й коштувало мені життя. Я визвався ввійти в Хлів, і тархан, хоч і проти волі, впустив мене.
О диво! Ступивши за двері, я побачив ясне сонячне світло, як зараз, хоча ззовні все здавалося чорним. Але дивувався я не більше миті, бо відразу довелося захищатися від одного з наших людей. Ледь я побачив його, задум тархана й мавпи став мені зрозумілим: його поставили тут убивати кожного, хто ввійде, якщо той буде непосвячений у їхню таємницю. Виходить, і цей чоловік теж брехун і насмішник і не слуга Таш, і я з великим бажанням убив негідника й викинув його тіло за двері.
Я обглядівся довкруж і побачив небо й просторі землі. Солодкісні пахощі торкнулися мене, і я сказав: “Клянуся богами, це чудове місце. Напевно, я опинився в країні Таш”. І я пішов шукати її в цьому дивному краї.
Так я простував серед трав, квітів і запашних дерев, як раптом на вузькій стежці серед скель назустріч мені вистрибнув величезний Лев, стрімкістю подібний до страуса. Він був великий, як слон, з гривою, як чисте золото, і як золото, розплавлене в печі, блищали його очі. Він був страшнішим за вогнедишну гору Лагур, і краса його перевершувала все на цьому світі, як троянда перевершує порох пустелі. Я впав до його ніг з єдиною думкою: “Прийшла моя остання година, бо Лев, гідний усіляких почестей, дізнається, що я все життя служив Таш, а не йому. І все-таки краще бачити Лева й умерти, ніж бути Тишроком всього світу й не бачити його”. Але Славний торкнувся язиком мого чола, схиливши золоту голову, і сказав: “Радуйся, сину". Я ж відповів: “На жаль, володарю, я не син тобі, але слуга Таш". І він сказав мені: “Дитя, все, що ти зробив для Таш, я зарахую як службу мені”. Тоді заради моєї великої мрії про мудрість і знання я переборов свій страх і запитав Славного, і сказав: “Владико, чи правду казав Мавп, що ти й Таш — одне?”. Лев заричав так, що земля здригнулася, але сердився він не на мене й сказав: «Це неправда. І не тому я прийняв твоє служіння, що ми з нею — одне, а тому, що ми
