— протилежні. Я й вона настільки різні, що якщо служіння мерзотне, воно не може бути мені, а якщо служіння не мерзотне — то воно не може бути їй. Отже, якщо хтось клянеться ім’ям Таш і тримає клятву заради правди, то він клянеться мною, не відаючи про те, і я винагороджу його. Якщо ж хтось робить зле в ім’я моє, нехай каже він: “Аслан”, але насправді він служить Таш. І Таш прийме його служіння. Чи зрозумів ти, дитя?». І я відповів: “Владико, тобі відомо, скільки я зрозумів”. І ще я сказав, як спонукувала мене істина: “Я шукав Таш в усі дні мої”. — “Улюблений сину мій, — сказав мені Славний, — якби не до мене ти прагнув, то не шукав би так довго й вірно. Кожний знаходить те, що шукає насправді”.
І він дихнув на мене і зняв тремтіння з мого тіла, і примусив мене звестися на ноги. А потім сказав, що ми незабаром зустрінемося, велів мені йти далі вгору й далі вглиб і, як вихор, як золотий ураган, умчався геть. З тих пір, о королі й леді, я бреду у пошуках його, і блаженство моє таке велике, що послабляє мене подібно рані. Це найбільше диво, що він назвав мене улюбленим, мене, який був, як пес...
— Га? Що? — запитав один з Псів.
— Містере, — відповів Емет, — це оборот мови, прийнятий у нас у Тархистані.
— Щось мені не подобається такий оборот, — зазначив Пес.
— Він не хотів сказати нічого поганого, — вмішався старший Пес. — Зрештою, ми називаємо своїх щенят хлопчиськами, коли вони негоже поводяться.
— Точно, — погодився перший Пес, — або дівчиськами.
— Ш-ш, —сказав старший Пес, — це негарне слово, не забувай, де знаходишся.
— Дивіться! — зненацька вигукнула Джилл.
До них несміливо наближалося приємне чотириноге створіння сріблясто-сірого кольору. Вони секунд десять дивилися на нього, перш ніж п’ять чи шість голосів разом вигукнули: “Та це ж старина Лопух”. Вони ніколи не бачили його при денному освітленні без лев’яної шкіри, і впізнати його їм було важко. Він став самим собою — чудовим Осликом з м’якою сірою шерсткою й милою чесною мордочкою. Якби ви його побачили, то зробили б те, що й Люсі з Джилл: кинулися до нього, обійняли, поцілували в ніс і погладили його вуха.
Вони запитали, де він був. Він розповів, як увійшов у Двері разом з усіма, але тримався віддалік, головне ж — подалі від Аслана. Поба-
чивши справжнього Лева, він так засоромився всієї цієї нісенітниці з перевдяганням, що не смів у вічі нікому глянути. Але коли всі його друзі відправилися на захід, він поскубав травички (в житті не куштував такої смачної травички, — сказав Лопух), набрався сміливості й пішов за ними.
— Що ж робити, якщо я й справді зустрінуся з Асланом? Слово честі, не знаю! додав він.
— Коли справді зустрінешся, усе буде гаразд, от побачиш, — завірила його Люсі.
І всі пішли вперед, до заходу, бо їм здавалося, що саме туди їх погукав Аслан, коли крикнув: “Далі вгору й далі вглиб!”. Безліч інших істот крокували потихеньку туди теж, і нікому не було тісно на широкій рівнині серед трав.
Як і раніше, здавалося, що надворі дуже рано й повітря по-ранковому свіже. Іноді вони зупинялися, роздивлялися
