здивування — з найглибшої давнини вийшло подружжя славних Бобрів і містер Тамнус, Фавн. Скільки було вітань, поцілунків, рукостискань! Скільки згадалося старих жартів (ви й уявити собі не можете, як здорово звучить старий жарт, коли згадаєш його через п’ять-шість сотень років!). Потім усі пішли до саду, де Фенікс сидів на дереві й дивився на них згори, а серед коріння стояли два трони. На цих тронах сиділи король і королева, настільки величні й прекрасні, що кожен низько схилився перед ними. І не дивно, адже це були король Франциск і королева Олена, від яких взяли початок майже всі древні королі Нарнії й Орландії. Тиріян почувався так, як ви б почувалися перед Адамом і Євою у всій їхній славі.
За півгодини — а може, через півсотні років, там час не піддавався вимірюванню — Люсі стояла поруч з дорогим другом, найстарішим нарнійським другом, Фавном Тамнусом поблизу садової стіни й дивилася на Нарнію, що простягалася внизу. Звідси, зверху, здавалося, що пагорб набагато вищий, ніж ви припускали: він опускався вниз блискаючими обривами на тисячі футів, і дерева в нижньому світі здавалися не більшими за зелені піщини. Потім вона знову повернулася спиною до стіни й подивилася в сад.
— Я зрозуміла, — задумливо сказала вона.
— Я зрозуміла тепер. Цей сад — як Хлів. Він набагато більший зсередини, ніж ззовні.
— Звичайно, донько Єви, — відповів Фавн.
— Чим далі вгору й далі вглиб ви йдете, тим більшим все стає. Зсередини все більше, ніж ззовні.
Люсі придивилася уважніше й побачила, що насправді навколо них лежав не сад, а цілий світ із ріками, лісами, морями й горами, і все це було їй предобре знайоме.
— Так, — сказала вона, — це теж Нарнія, і ще прекрасніша й більш справжня, ніж та, внизу, — зовсім, як та більш дійсна й чудова, ніж Нарнія за Дверима! Зрозуміло... світ у світі... Нарнія в Нарнії...
— Так, — сказав містер Тамнус. — Як цибулина, тільки навпаки — чим глибше, тим більшим є кожний наступний прошарок.
І Люсі почала вдивлятися й виявила навколо нові дива. На що б вона не дивилася, навіть якщо в найдальшу далечінь, все робилося зовсім чітким і близьким, немов у підзорній трубі. Вона бачила Південну Пустелю й за нею велике місто Ташбаан. На сході, на морському березі, — Кер-Паравел, і навіть вікно тієї самої кімнати, де колись мешкала. А далеко в морі вона розрізнила острови й за ними — інші острови, до самого краю світу, а за краєм світу — найвищі гори, які вони називали країною Аслана. Тепер вона бачила, що це лише частина величезного гірського ланцюга, який оточує весь світ, і ці гори теж здавалися зовсім близькими. Придивившись уважніше, вона зрозуміла, що це не хмара, а справжня земля, а на ній... на ній... Вона раптом закричала:
— Пітере! Едмунде! Сюди! Дивіться! Хутчіше!
Вони підбігли, і очі в них округлилися, як і в неї.
— О! — вигукнув Пітер. — Це Англія! Це будинок професора Кьорка в селі, де почалися наші пригоди!
— Я гадав, його знесли, — сказав Едмунд.
— Так, його знесли, — сказав Фавн. — Але ви зараз бачите Англію, яка знаходиться всередині Англії, ви бачите справжню Англію, як оце навколо вас є справжня Нарнія. І в цій внутрішній Англії ніщо гарне не зникає.