— Який жах! Щось несамовите! — заскімлила Лазараліна. — Ох, люба, я так перелякалась. Мене усю аж трусить. Ти тільки доторкнись. — Ходімо, — сказала Аравіса, яку теж пробирала дрож. — Вони пішли у новий палац. Коли вийдемо звідси, нам більше нічого не загрожуватиме. Стільки часу втрачено… Проведи мене вниз, до пристані. Швидше. — Люба, ну хіба так можна? — вигукнула Лазараліна. Я не здатна нічого робити… зараз. Ох, мої нерви! Ні, давай спершу полежимо трішки, а тоді підемо назад. — Чому назад? — стрепенулась Аравіса. — Ох, невже ти не розумієш? Чому ти така черства? — вимовила Лазараліна, зриваючись на плач. Аравіса вирішила, що зараз не час на милосердя. — Послухай мене, — твердо сказала вона, добряче при цьому струсонувши Лазараліну, — якщо я почую ще бодай слово про повернення… знаєш, що буде? Я вийду у коридор і закричу. Тоді нас обох схоплять. Ліпше негайно відведи мене до пристані! — Але нас обох у… уб’ють! — пробелькотіла Лазараліна. — Хіба ти не чула, що сказав Тісрок (хай живе вічно!)? — Чула. Хай ліпше мене уб’ють, аніж мають видати заміж за Агошту. Ходімо. — Ох, ти не маєш серця, — простогнала Лазараліна. Я таке пережила… Проте у неї не було иншого вибору, як робити те, що каже Аравіса. Лазараліна повела її по сходах униз, де вони уже побували, а тоді через ще один коридор до виходу з палацу. Врешті дівчата опинились у саду. Тераси його доходили до самого міського муру. Вгорі яскраво світив місяць. Правда, коли поспішаєш або надто схвильований, то не маєш змоги роздивитися навколо, навіть коли опиняєшся у дуже гарних місцинах. Ось чому коли Аравіса згодом намагалася відтворити у пам’яті той сад, то їй вдавалося виловити хіба якісь неясні уривки: рівненькі галявинки, тихеньке дзюркотіння водограїв та довгі тіні кипарисів. Дівчата минули сад й опинилися під самим муром, що похмурою тінню нависав згори. Лазараліна так тремтіла, що ніяк не могла відсунути засувку хвіртки. Це зробила Аравіса. Хвіртка відчинилася і вони побачили ріку, що відбивала місячне світло, невеличку пристань і кілька прив’язаних човнів на ній. — Прощавай, — мовила Аравіса. — Дякую тобі. Вибачай, коли я поводилася неґречно, Але замислись, чому я втекла. — Ох, Аравісо, люба, — заговорила Лазараліна, — може, ти передумаєш? Ти бачила, якою великою людиною став Агошта! — Велика людина! — повторила Аравіса. — Підлий раб, плазун, якого частують стусанами, а він тішиться, немовби який скарб набув. Сподівається врятувати власну шкуру і намовляє безсердечного Тісрока, аби той намислив смерть рідного сина. Тьху! Та я швидше вийду заміж за батькового кухарчука, аніж за таку почвару. — Ох, Аравісо, Аравісо! Як ти можеш говорити такі страхітливі речі? І про Тісрока (хай живе вічно!)? Якщо він збирається так вчинити, значить, це правильно. — Бувай, — сказала Аравіса. — А ось плаття твої мені сподобались. І будинок твій теж гарний. Я певна, що у тебе все буде гаразд… хоча мені таке життя не підходить. Прикрий за мною тихенько хвірточку. Вона випручалася з обіймів подруги, сіла у човен, відштовхнулася від пристані і за якусь хвильку вже була на середині ріки. Угорі ясно світив місяць — води гойдали його відображення. Ніч дихала прохолодою і свіжістю. Аравіса добралась до протилежного берега. Десь неподалік пугукнула сова. «Як гарно!» — подумала дівчина. Аравіса виростала у селі, а в Ташбані завжди почувалася чужою. Якби її воля, вона не залишалась би там ні хвилини. Аравіса ступила на берег. Тут панувала темрява, бо дерева заступали місяць. Проте дівчині вдалося відшукати той самий путівець, яким ішов Шаста. Аравіса рушила вперед, аж ось перед нею відкрилися піщані простори пустелі. Тут уже не було жодної стеблинки. Дівчина обернулася ліворуч (так само як Шаста) і побачила чорні обриси гробниць. Аравіса була не з боязких, проте у цю хвилину серце у неї здригнулося. А якщо там нікого немає? А якщо перевертні? Та ось вона випнула вперед груди (і трішки висунула кінчик язика від зусилля) і рушила у бік цвинтарища. Уже підходячи до гробниць, вона побачила Бругу, Гвіну та конюха. — Гаразд, можеш повернутися до своєї пані, — сказала йому Аравіса. Вона забула, що міські ворота відчиняться аж уранці. — Ось тобі гроші за твій труд. — Слухаю і підкоряюсь, — відповів слуга і шпарко припустив у керунку міста. Підганяти його було зайве: він теж не міг визбутися страху перед упирями і всякою нечистю. Аравіса на радощах розцілувала Гвіну та Бругу і поплескала їх по шиї, мов звичайних коней. — А ось і Шаста! Хвала Леву! — вигукнув Бругу. Аравіса озирнулась і побачила неподалік Шасту. Він побачив, що конюх пішов геть, і виліз зі своєї схованки. — Що ж, — сказала Аравіса, — не гаймо часу. І далі вона у кількох словах розповіла їм про наміри Рабадаша. — От негідник! — вигукнув Бругу, струснувши гривою і тупнувши копитом. — Нападати у мирний час, не пославши виклику! Доведеться збити з нього пиху! Ми його випередимо. — А встигнемо? — спитала Аравіса, вправно застрибнувши у сідло Гвіни. Шасті теж захотілося так хвацько осідлати коня. – І-га-га, — заиржав Бругу. — Сідай, Шасто. Встигнемо, аякже! — Рабадаш сказав, що виступить уночі, — повідомила Аравіса. — Люди завжди так кажуть, — відповів Бругу. — Але хіба можна за одну хвилину напоїти й
