Вони мандрували вже кілька годин. Та ось перед ними відкрилася широка долина: тут їхній потічок впадав у велику бурхливу ріку, що плила на схід. На протилежному березі виднілися пологі пагорби — вони нагадували морські хвилі. На тих пагорках розкинулася країна, що простягалася аж до Північних Гір. Праворуч у небо здіймалися стрімкі скелі. На деяких вершинах і досі лежав сніг. Ліворуч простягались узгір’я, порослі соснами, похмурі урвища, вузькі ущелини і — сині гори. Серед них годі було вирізнити двоверху гору Пайр. Поміж гірськими хребтами виднілася сідловина. Це й був перевал, що провадив з Верхоландії до Нарнії. – Іга-га, Північ, зелена Північ! — радісно заиржав Бругу. Милі його серцю пагорби зеленіли і буяли свіжістю. Аравіса і Шаста, звиклі до скупих барв посушливого півдня, навіть уявити собі не могли чогось такого. Коли вони спустилися до місця, де зливались обидві річки, усі повеселіли. Велика ріка, що брала свій початок у горах західного краю, була такою стрімкою і широкою, що ніхто б не зважився її переплисти. Мандрівці ще трохи пройшли вздовж берега, то піднімаючись догори, то спускаючись до самої води, і віднайшли брід. Великі буруни із шумом розбивалися об кінські ноги, вгорі кружляли крилаті бабки, а від води плинула свіжість і прохолода. Шаста відчував невимовне захоплення. — Друзі мої, ми у Верхоландії! — гордо вигукнув Бругу, із плюскотом вибираючись на північний берег. — Гадаю, ріка, яку ми щойно перетнули, зветься В’юниця. — Сподіваюся, ми вчасно, — пробурмотіла Гвіна. Далі вони стали підніматися догори. Їм довелося добряче попетляти між крутими пагорбами. Ця країна нагадувала великий парк, бо не було тут ні доріг, ні будівель. Скрізь, тут і там, росли дерева — правда, годі було назвати це лісом. Та Шаста усе своє життя прожив на безлісій рівнині, отож ніколи не бачив такого розмаїття. Якби ви там опинилися, то напевно упізнали б дуби, буки, сріблясті берези, горобину і солодкі каштани, а хлопець не знав жодної з цих назв. Мандрівники ішли вперед, а перед ними у різні боки розсипалися сполохані зайці і лані. — Це просто неймовірно! — вигукнула Аравіса. Видобувшись на пагорок, Шаста озирнувся назад. Ташбан геть розчинився у далечіні, а довкруж панувала пустеля. Та ще ген-ген, до самого обрію, тягнулась вузька зелена смужка — ущелина, яка вивела їх до ріки. — Гей! — раптом вигукнув хлопець. — А це що таке? — Де, де? — озвався Бругу, рвучко обертаючись усім тілом. Гвіна й Аравіса також повернулися у той бік — Ось, — показав рукою Шаста. — Щось як дим. Може, це пожежа? — Піщана буря, гадаю, — мовив Бругу. — Але вітру немає. Що могло її здійняти? — заперечила Аравіса. — Ох! — вирвалось у Гвіна. — Погляньте! Там щось поблискує. Бачите? Шоломи… і зброя. І воно наближається… наближається сюди. — О Таше! — вимовила Аравіса. — Це військо Рабадаша. — Так, це вони, — підтвердила Гвіна. — Якраз цього я й боялась. Швидше! Ми мусимо випередити їх і добратися до Анварда першими. Далі вона повернулася на Північ і вдарила в галоп. Бругу стріпнув головою і кинувся за нею. — Давай, Бругу, давай! — прокричала Аравіса через плече. Коні мчали з усіх сил. Тільки-но вони з розгону влітали на вершину пагорка, як унизу перед ними відкривалася ще одна долина, а далі знову підйом. І хоча вони більш-менш були певні, що рухаються у правильному напрямку, проте ніхто не знав, скільки ще до Анварда. На маківці другого пагорба Шаста знову озирнувся. Зараз на протилежному березі В’іюниці він побачив чорний в’юнкий потік, що звіддаля нагадував мурах. Нападники шукали броду. — Вони вже на ріці! — скрикнув Шаста. — Швидше! Швидше! — гукала Аравіса. — Можна взагалі не показуватися в Анварді, якщо не поспіємо. Галоп, Бругу, галоп! Згадай, що ти бойовий румак. Шаста хотів підігнати Бругу, проте подумав: «Бідолаха і так старається з усіх сил», — і стримався. Справді, коні робили все, що могли, — принаймні, їм так здавалося, а це, усе-таки, не одне й те саме. Бругу наздогнав Гвіну і вони мчали поряд, аж земля у них двигтіла під ногами. Було видно, що Гвіну полишають сили. І тут ззаду до них долинув якийсь звук Та це не був ні тупіт копит, ні брязкіт зброї, ні бойові вигуки калорменців, чого б можна було сподіватися у цій ситуації. Шаста впізнав відразу: рик, той самий рик, який він чув тієї місячної ночі, коли стрівся з Аравісою та Гвіною. Бругу також усе зрозумів. Очі у нього налились кров’ю, а вуха прищулились. І виявилося, що біг він не так уже й прудко… не на всю міць… не так, як би міг. Шаста відразу відчув зміну. Тепер вони справді летіли як на крилах. За кілька секунд Бругу залишив Гвіну далеко позаду. «От тобі й маєш, — подумав Шаста. — Хто б сподівався?» Він обернувся через плече. За ними гнав велетенський темно-рудий хижак, припадаючи усім тілом до землі наче кіт, що утікає від собаки. Відстань між ними стрімко скорочувалася. Шаста знову глянув уперед і — не повірив своїм очам. На їхньому шляху раптом з’явилася зелена стіна до десяти футів заввишки. На воротях стояв високий старець у довгій, до п’ят, сорочці барви осіннього листя. Він спирався на патерицю, а борода спадала йому аж до колін. Шаста побачив це мигцем і знову озирнувся. Лев саме зібрався запопасти Гвіну. Він намагався ухопити її за ногу. З рота кобили виривались клапті піни, а в широко відкритих очах світився жах. — Стій! — заволав Шаста, схиляючись до вуха Бругу. Треба повернути назад. Треба допомогти!
