Пізніше Бругу стверджував, що не почув чи не зрозумів слів Шасти. Оскільки загалом він був правдивим конем, то нам доведеться йому повірити… Шаста звільнився від стремен, ще якусь мить подумав і зістрибнув з коня на ходу. Хлопець упав на землю і вдарився так, що аж подих перехопило. Але не було коли прислухатися до болю: Шаста миттю схопився на ноги і кинувся до Аравіси. Хлопець ніколи не бував у такій халепі, тому не уявляв, що робити далі. З гортані Гвіни вирвався страшний скрик (а це справді дуже страшно, коли кричать коні). Аравіса припала до шиї кобили і, здається, намагалася витягнути меча. На мить усі троє — Аравіса, Гвіна та лев — зависли над Шастою. Велетенський левисько став на задні лапи і штовхнув Аравісу. Шаста побачив його оголені кігті. Аравіса скрикнула і заточилася у сідлі. Лев пазурами протягнув по плечах дівчини. Шаста, не тямлячи себе від жаху, пішов просто на звіра. Він не мав жодної зброї, ані навіть палки чи каменя. Хлопець визвірився на лева і щосили крикнув, мов до собаки: «Марш! Марш!». Люта паща була вже за лікоть від Шасти… Й о диво: лев на якусь мить зупинився, тоді перекинувся через спину, звівся на лапи і кинувся навтьоки.
Шаста не мав сумніву, що звір зараз повернеться, тому, не гаючи ні хвилини, повернувся і щодуху помчав до воріт у зеленій стіні, які встиг перед тим помітити. Гвіна, заплітаючи ногами, теж пройшла досередини. Аравіса іще якось трималася у сідлі, але спина її спливала кров’ю. — Заходь, доню, заходь, — проказав старець, а тоді до Шасти: — Заходь, мій сину. Брама зачинилася. Незнайомий рятівник уже допомагав Аравісі злізти з коня. Вони опинилися у просторому круглому дворі, оточеному високою стіною із дерну. Посеред двору був ставок. На березі росло могутнє дерево — Шасті ніколи не доводилося бачити таких. Своєю величною кроною воно кидало тінь на весь ставок. Трохи далі примостилась маленька низька хатина, збудована з каменю, з потемнілою від часу солом’яною стріхою. Почулося мекання — на иншому кінці двору паслися кози. — Чи… чи… Ви… — відсапував Шаста, — король Верхоландії Люн? Старець заперечливо хитнув головою: — Ні, — відповів він спокійно. — Я південний пустельник. Сину мій, не гай часу на запитання, а послухай моєї ради. Дівчина поранена, а коні загнані. Рабадаш зараз шукає броду через В’юницю. Якщо ти поквапишся, якщо не зупинятимешся зараз, то ще встигнеш донести вістку королеві Люну. При цих словах у Шасти аж ноги підкосилися. Бідолаха відчував, що не має сили вийти звідси. Він подумав, що це жорстоко і несправедливо. Хлопець-бо не знав, що коли ти добре виконав завдання, то за нагороду править наступне — ще важче, ще складніше. Проте уголос він вимовив: — Де король? Пустельник повернувся і показав патерицею: — Дивися, — мовив він. — Ось ще одні ворота, ось там, навпроти тих, якими ти увійшов сюди. Відчини їх і — вперед: через низини і пагорки, через поля і чагарі, через сушу та мочари. Я вмію заглядати у майбутнє і знаю, що ти знайдеш короля Люна, коли не звертатимеш зі шляху. Тож біжи, біжи, не зупиняйся. Шаста хитнув головою, побіг до північних воріт і за мить зник за ними. Поки пустельник розмовляв із Шастою, він лівицею підтримував Аравісу. Коли хлопець зник за ворітьми, старець обіпер дівчину на своє рамено і завів до хатини. За якийсь час він знову вийшов на подвір’я. — А тепер, друзі, — звернувся пустельник до коней, — ваша черга. Не дочекавшись відповіді, бо потомлені коні не могли вимовити і словечка, він познімав з них вуздечки і сідла, а тоді старанно обтер із ніг до голови. Навіть конюх із королівських стаєнь не впорався би ліпше. — Тепер забудьте усе і відпочивайте, — сказав він. — Ось вода, а ось трава. Пізніше я приготую вам гарячого пиття, але спершу подою кіз. — Пане, — вимовила Гвіна, нарешті здобувшись на голос, — як тархіна? Вона житиме? Лев не убив її? — Мені відомо багато про теперішнє і трохи про майбутнє, — відповів посміхаючись пустельник. — Проте я не знаю, хто з чоловіків чи з жінок а чи зі звірів у цьому світі доживе до заходу сонця. Та не втрачаймо надії. Гадаю, дівчина житиме не менше, ніж її ровесники. Аравіса нарешті прийшла до тями. Вона лежала долілиць на чомусь дуже м’якенькому і зручному у прохолодній кімнатці. Дівчина спробувала перекинутись, але спину пронизав гострий біль. Аравіса одразу все згадала. Її зацікавило, з чого зроблено її ложе. (Пустельник намостив їй верескових галузок, а на них так гарно спиться. Дівчина ж ніколи не бачила верескових кущів ані не чула про цю рослину.) Двері відчинилися й увійшов пустельних, тримаючи в одній руці великий дерев’яний корець. Він обережно поставив його на підлогу, підійшов до дівчини і запитав: — Як ти, доню? — Спина пече, — відповіла Аравіса. — А так — нічого. Пустельник опустився на коліна, поклав руку на чоло дівчини і послухав, як б’ється живчик на скроні. — Гарячки немає, — сказав він. — Ти одужуєш. Завтра зможеш уже встати з постелі. А зараз випий оце. Він узяв корець і підніс їй до уст. Аравіса покуштувала і трохи скривилася. вона не звикла до козячого молока. Але їй дуже хотілося пити, тому вона переборола себе й осушила корець, І відразу їй стало набагато ліпше. — Можеш поспати, якщо хочеш, — сказав пустельник Я промив і перев’язав тобі рани. Вони, мабуть, ще болять, але небезпеки немає. Так собі, подряпини. Той лев поводився доволі дивно: він міг одною лапою висмикнути тебе зі сідла і пошматувати на кавалки, натомість тільки подряпав спину, та й то неглибоко. — Мені просто пощастило, — мовила Аравіса. — Доню, — відповів їй
